Сінан, як і Ібрагім, був грек. Тільки не острівний, а з материка, з Каппадокії. Починав теж, як Ібрагім,- з рабства. Малим хлопчиком узято його в девшірме [31], віддано в аджеми - яничарські учні, там він, окрім військової справи, обрав для себе вивчення архітектури, вчився у великого будівничого султана Баязида Хайреддіна, але, перш ніж самому почати будування, багато років провів у походах із султаном Селімом, ставив мости для його війська, першим перебігаючи по них, щоб занурити шаблю в нутрощі супротивника, споруджував галери в час Ванського походу і сам очолював яничарів, посаджених на ті галери, щоб переправитися через озеро й захопити зненацька кизилбашів [32]. Перш ніж почати будування, він руйнував і нищив, як і всі Османи. А може, й усі будування починалися від нищень створеного попередниками? Затоптати кістки предків, а з будівель узяти камінь для своїх споруд.
Султан не став чекати Сінан-бея біля колони Кизташі - це було б не гідно його високого сану. Але ще того дня будівничий став перед Сулейманом і отримав веління звалити колону, що стоїть коло мечеті Фатіха, і використати її на спорудження джамії Селіма.
- Вона зависока для тих колон, якими я хотів оточити подвір'я джамії,- зауважив Сінан-бей, котрий не любив, щоб у його справи втручалися сторонні, навіть самі султани.
- Вкоротиш,- похмуро мовив Сулейман.- Вкорочують людей, не те що камінь.- І додав уже лагідніше з корану: «Хіба ти не бачив, як повівся господь з Ірамом, володарем колон?»
Поки колону обплутувано мотузами, щоб звалити, султан поїхав через Золотий Ріг до Сютлюдже постріляти на Ок-Мейдані.
Супроводжував його весь двір, везли похідні жаровні смажити м'ясо баранів і верблюдів, коші з припасами, килими для розстеляння на траві. Сулейман запрагнув після стріляння з лука учтувати на Ок-Мейдані. Фатіх у першу п'ятницю по взяттю Царгорода влаштував тут банкет для переможців. Був такий радий, що сам розносив наїдки й солодощі своїм візирам, повторюючи при цьому слова пророка: «Пан над народом - це той, хто служить йому».
Пили і їли до смерку. Новий султан, не маючи звитяг, не мав і радощів, тож не роздавав наїдків своїм візирам, хоч Ібрагім жартома й підбивав його на це.
Зранку другого дня після молитви в мечеті султан поїхав дивитися, як буде звалено на землю колону Кизташі.
Обплетена тисячею товстих мотузів, колона схожа була на обезвладненого раба, зготовленого чи то на продаж, чи на забій. Тисячна юрма ворушилася коло підніжжя колони, гологруді, жилаві, у брудних чалмах, з диким шалом в очах, готові звалити будь-що на світі: колону, святиню чи й самого султана. Мулли, ставши по краях юрмовиська, виспівували молитви: «В ім'я аллаха милостивого й милосердного! Коли впаде падаюче,- нема нічого, що заперечує її падіння! - понижуючи її підносячи, коли потрясеться земля потрясінням, коли сокрушаться гори скрушенням».
Султан із своїм пишним почтом стояв у загорожі з товстого дерев'яного брусся. Чотири ряди яничарів, готових рубати кожного, хто б насмілився кинутися через брусся, замикали широкий простір, що відокремлював султана від смороду й поту отих босих, жилавих, гологрудих.
Сінан-бей ждав знака від султана. Сулейман ледь помітно хитнув тюрбаном. Сінан-бей підніс руку. Вдарили барабани. Розставлені повсюди помічники Сінан-бея викрикнули накази. Мулли завили слова про сотрясіння. Гологруді натягнули мотуззя. Розтулилася тисяча ротів. Напнулися жили на міцних шиях. Дике виття перекрило всі звуки. Ув'язнена колона схитнулася і, заточуючи моторошне величезне півколо, стала падати прямо на людей. Виття перейшло в зойк. Ледь не змітаючи султана з його супроводом, юрмовисько кинулося врозтіч. Колону вже ніщо не могло ні втримати, ні зупинити. Вона падала тяжко і болісно. І коли вдарилася об землю, то мовби стогін пролунав у просторі, стогін землі чи каменю - хто ж то розбере, коли потрясеться земля потрясінням.
Сінан-бей спокійно розповідав султанові, як він хоче перевозити колону на п'ятий пагорб Стамбула. Знов усю обплутати мотузками. Підкладати дерев'яні котки. Тисяча людей має перетягати колону п'ядь за п'яддю далі й вище. Довго й уперто. Але не-відступно. Бо хіба ж не так твориться усе на світі?
Сулейман довго дивився на повержену колону. Мовчав. Не знати було, слухає Сінан-бея чи й не слухає. Перед очима йому ще миготіли босі брудні ноги, щось гнівне кричали чорні розтулені роти, било в ніс смородом нужди і бідності. Хотів спитати, що то за люд,- раби чи правовірні? Але не спитав. Мовчав тяжко, затято. Тоді несподівано сказав: