Помітивши, що Хуррем побачила її, валіде зробила їй знак очима, повела за собою до соуклука, дала себе наздогнати, йшла поряд з Хуррем, як рівна, несподівано спитала голосом, позбавленим цікавості, холодно і байдуже:
- Ти теж хотіла б народити султанові сина?
Хуррем могла б тільки засміятися у відповідь, але її різонуло маленьке словечко «теж», в якому вчувалися зневага й погорда, тому вона майже погордливо кинула на. валіде швидкий погляд, окинула зором султанську матір з голови до ніг, мовби бажаючи сказати: «Ти так само маленька, як і я, а народила ж такого довготелесого султана». Але вчасно стрималася, сказала інше:
- Я не думала про це.
- Про що ж ти думала? - обурилася валіде.
- Ви звеліли мені вивчати мови, я це роблю. Турецьку - із щоденних розмов, арабську - з корану, перську - з поетів. Валіде хмикнула:
- Може, ти хочеш стати вченим улемом? Жінки в гаремі для того, щоб народжувати дітей султанові або ж не народжувати дітей султанові. Затям це собі, дівчино. Ходи зі мною, тобі треба більше їсти. Ти геть нікчемна тілом. «Не понесе носяща ношу іншої».
В соуклуку на широких дерев'яних диванах служебки вже розклали мезу, таку собі закуску-перекуску - копчену рибу, морських слимаків, печінку, холодний баранячий мозок, варені молоденькі баранчики, патладжани, тушковані в оливковій олії, бринзу із шматочками солодкої дині, зелень, фрукти, долму з перцю у виноградному листі, лукум і шербети, йогурт і айран, затовчений часником.
Валіде посадовила Хуррем коло султанських сестер Хатіджі й Хафізи, де вже запихалися солодощами Гульфем, Кіната й ще кілька тілистих одалісок, які любили попоїсти. Хафіза, донька султана Селіма від першої жони, видана за двірського капіджібашу, якого султан Селім незабаром за якусь незначну провину звелів стратити, пригнічена своїм вдівством, вважалася в гаремі милостивішою за красуню Хатіджу, пихату й мстиву, улюбленицю своєї матері-валіде, тому Хуррем сіла біля Хафізи, яка трохи посунулася, даючи їй місце, і навіть зобразила на обличчі якусь подобу ласкавої усмішки, хоч султанським сестрам до одалісок не личило виявляти нічого, окрім зневаги та байдужості.
Їли пожадливо, безугавно пліткували, не мали сили сидіти, напівлежали на широких вигідних диванах, насолоджувалися ситістю, теплом, легкістю в тілі, кейфували, навтішалися, а найбільшу втіху мали від безперервного говоріння, розбалакування, хвастощів, захватів, переповідання страхів, гидот, недозволеностей. І сама валіде, попри своє високе становище, перетворилася на звичайну цікаву жінку, лежала посеред цих молодих пліткарок і хоч не встрявала в розмову, але й не зупиняла ні Хафізу, ні Гульфем, ні Кінату, в яких не затулялися роти,- торочили то про неприродну хтивість, то про зрадливих жон, то про багатих купців-невірних, які не шкодують нічого за гарно вимиту, доглянуту, навчену всього гаремну жону. Розповідали про якусь багату стамбульську кадуну, що закохалася в молоденьку дівчинку і, перевдягнувшись чоловіком, спокусивши батька дівчини величезним калимом, навіть справила весілля. Але першої ж «шлюбної» ночі обман було розкрито, дівчина вирвалася від хтивої баби, здійняла крик, ка-дуну поставлено перед стамбульським кадієм, і, коли той став допитувати її, вона вигукнула: «Бачу з усього, чесний кадію, переконуюся, що ви не знаєте, що може значити любов для ніжного серця. І хай береже вас аллах, щоб вам ніколи не довелося відчути всієї жорстокості, якої зазнала я».
Надій мало не вмер од сміху, слухаючи несамовиту бабу. Щоб вода охолонула, наказав зашити її в шкіряний міх і вкинути в Богазічі, що і було зроблено.
За перелюб у Туреччині немає м'яких покарань. Коли нічна сторожа схопить десь перелюбників, їх кидають у зіндан [41], а на ранок ведуть до субаші, той, за звичаєм, велить посадовити зрадливу жону на віслюка, якому до голови прив'язують оленячі роги, а її полюбовник має взяти віслюка за повід і провести через усе місто на загальне посміховисько. Попереду йде служник від субаші і дме в ріг, скликаючи люд, полюбовників закидають гнилими помаранчами, камінням, коли ж вони, зганьблені, напівживі, повертаються додому, то жінку ще примушують заплатити за віслюка, так ніби вона його наймала для такої розваги, а чоловікові дають сотню київ по п'ятах або ж беруть відкупного по аспрі за кожний удар.