- Ти ж смієшся з поетів,- згадав Сулейман.
- Світ втратив би без них найліпші свої барви,- поважно мовив Ібрагім.
- Хіба я не казав того самого?
- Я тільки повторюю слова вашої величності.
- Тож-бо. То яка твоя притча?
Ібрагім продекламував піднесено, палко:
Сокіл на червоній прив'язі Вдень полював на пташок. Сиділа куріпочка. Пір'я - барвисте в очах - настороженість. Сказала куріпочка соколу:
«Не полюй на мене вдень, бо я не денна дичина, Полюй на мене темної ночі».
Султан з-під брови метнув швидкий погляд. Де й поділося сп'яніння. Не було Сулеймана, не було поета Мухіббі, зневіреного в ділах світу,- сидів перед Ібрагімом твердий повелитель, могутній, всевладний і жорстокий.
- То де побачив сокіл куріпочку? - спитав султан.
- Притча може бути і без значення.
- Не перед султаном і не для султана. Питав же тебе, чого хочеш, якої помочі. Тепер кажи.
Ібрагім щосили вдавав збентеженість.
- Я б не хотів зловживати.
- Кажи.
- У Скендер-челебії є донька.
- У дефтердара?
- Так.
- Сам буду на вашому весіллі.
- Але ж, ваша величність…
- Може, дефтердар відмовить султанові?
- Я не про те. Кісайя з простого роду. Дефтердар чоловік походження нікчемного, підлого. А вашій величності годиться бути на весіллі тільки тоді, коли дівчина з роду царського…
- Не хочеш присутності султанової?
- Але ж високі вимоги…
- Чи цю доньку дефтердара ще не маєш наміру робити башкадуною?
- Час покаже, ваша величність, тільки час володіє всім.
- Згода. Матимеш мій дарунок. Скендер-челебії передадуть моє веління ще сьогодні.
Ібрагім мовчки вклонився. Хотів поцілувати рукав Сулейманів, але султан відтрутив його. Навіть крикнув розгнівано на свого улюбленця. І не за його рабський порух, в якому, власне, нічого не було незвичайного, а від того, що знов залунав над ним той загадковий жіночий голос, і так виразно, ніби був тут, між ними, простягни руку - доторкнешся. Доторкнутися до голосу - чи можливо таке?
- Іди,- сказав зненацька Ібрагімові,- іди й скажи Скендер-челебії про мою волю. А мене полиш. Хочу бути сам. Не хочу нікого бачити.
Казав неправду. Хотів би бачити той голос, вірніше, ту, кому він належав. А чи належав комусь? Чи жив у просторі, як живуть там голоси землі й неба, вітрів і дощів, дня і ночі?
Просилася до султана розплакана Махідевран - не захотів бачити. Знов спустився у сади гарему, але до моря не дійшов, засів у білому кйошку, тоді захотів послухати спів одалісок, побачити танці, але не в приміщенні, а на траві, під деревами, коло текучої води, на просторі з морськими вітрами. Без валіде, без султанських сестер, без Махідевран з її невтішним горем - самі одаліски, арфістки й танцівниці, вірні слуги втіхи, спочинок втомлених очей володаря.
Розстелено на траві стамбульські килими - як дим, як туман, як імла над Босфором. Ступили на них маленькі ніжки, закружляли в танку виткі постаті. Султан, непомітний за густим плетивом кйошка, самотньо спостерігав за тим святом краси, що призначалося тільки йому одному й однаково не могло вдовольнити його, загоїти його рану, зцілити від несподіваних хворощів, насланих якоюсь злою силою, що розлунювалася голосом загадково-незбагненним. Йому набридли танці, і він махнув рукою кизляр-азі, вимагаючи пісень. Але й пісні не принесли порятунку, і Сулейман знов хотів гнівливо урвати забаву, аж зненацька вчулося йому щось ніби знайоме, до голосу, який мучив його вже он який час, долучився голос ніби схожий, вони злилися - вже й не розрізниш, де який,- і повели пісню турецьку, і не з тих, що мають втішити султанське вухо, а зухвалу, майже грубу, з недозволеним натяком:
Бір далда ікі кіре Бірі ал, біра бейаз, Есмерден арзум алдин, Сарамадим бір бейаз [42].
Співало оте слов'янське дівча, яке колись вразило своїм співом султана аж так, що він опустив йому на плече муслінову хустину, але про яке забув, щойно потримавши його в обіймах. Але ж співало тим самим голосом, який мучив Сулеймана вдень і вночі повсюдно. Якесь непорозуміння. Мана. Він порушив звичай і, підкликавши кизляр-агу, сказав похмуро:
- Хай ота замовкне!
Кизляр-ага метнувся виконувати веління. Та коли повернувся, його ждало веління ще похмуріше й гнівливіше:
- Чому вона замовкла? Хай співає!
Тепер уже не розбирав слів, слова не важили - слухав тільки голос, упізнавав його, дивувався, не вірив, водночас відчуваючи радість порятунку. Вийшов з кйошка, з'явився перед очі одалісок, узяв у кизляр-аги прозору хустину, і повторилося те, що було повесні, - хустина лягла на худеньке плече золотокосої Хуррем, і від розвеселеного маленького личка, піднятого до султана, мовби посвітлішало його похмуре обличчя.