запахами, і запитує: «Слухай, а кого ти чекаєш?» Я можу відповісти будь-що, бо на це
запитання є тисячі можливих відповідей: коханого, чоловіка, друга, брата, сестру, подругу,
матір, батька, друзів, із якими ми підемо зараз десь приємно збавляти час, але мені не
хочеться обирати жодну із цих численних відповідей, і я відповідаю, що нікого не чекаю.
«Нікого не чекаєш?» — у Бориному голосі звучить непідробне здивування і навіть трохи
переляк. «Так ти його не чекаєш? Треба чекати». «Я нікого не чекаю, я просто музику
слухаю». «Музику? Ну, музику, може, й можна», — каже Боря невпевнено, ніби
сумніваючися, чи так можна: нікого не чекати, а слухати музику, чи, може, все-таки краще
чекати на нього, а якщо вже тут музика, то її й без того почуєш. «Точно не чекаєш? То він
що, зовсім тебе не любить? Таку красиву не любить?» Боря дивиться на мене із непідробним
співчуттям, присувається ближче, я можу схилити голову на його плече, заплющити очі, тоді
буде затишно й зручно, але не хочеться. І ми просто разом слухаємо музику, дуже довго, а
може, й не довго, просто я вже не знаю, що відбувається з часом, може, часу більше немає.
«Ну, мені пора», — раптом каже Боря, схоплюється і вже поривається кудись іти, але раптом
нахиляється і каже мені на вухо: «Он той, із гітарою, так він завтра буде з ментами
розбиратися. Точно. Виженуть його. Бо він їм там не проплатив за місце. Я тут усе знаю.
Усікаєш?» «Усікаю», — кажу я уже в спину Борі, який іде так, ніби щось загубив, але що
саме, не пам'ятає, або забув, куди йому йти і бурмоче: «я подумаю, Боже всевышний». І я
собі мислю, що, може, й мені слід зробити те саме.
Ніхто не може мені закинути неповаги та нелюбові до батьківщини. Хоча до дочки Ієфая
мені далеко. І в цій справі, і в інших. А якщо вже про дочку Ієфая, то йшлося насправді не
так про любов до батьківщини, як про гарячкового чоловіка, нерозважні обіцянки та жінку з
великим серцем. Але нелюбові до батьківщини мені все одно ніхто не закине.
І во віки віків. Хтось про когось думає, а хтось когось уже навіть не пам'ятає. Я випорпую
монети з кишені й розумію, що мені ні на що їх не вистачить. Ні на що. Може, це й краще.
Можна віддати їх комусь із численних жебраків у цьому переході. Віддати останнє й
залишитися без нічого і без нікого. Але із собою. Ми підемо зі мною в кіно. Ми підемо зі
мною кататися в метро. Ми підемо зі мною їсти фруктове морозиво. Ми підемо зі мною до
бару пити гаряче вино. Ми підемо зі мною в порт дивитися на кораблі. Ми підемо зі мною до
магазину купити кефіру Ми підемо зі мною на пошту й купимо телефонну картку. Ми
телефонуватимемо спершу знайомим людям, а потім незнайомим. Може, хтось підніме
трубку і скаже нам щось добре і підбадьорливе. Потім ми зі мною підемо вулицею з
відчуттям, що все у нас складається якнайкраще.
Коли закінчується літо пісок на приморських пляжах білішає коли закінчується літо
закінчуються пляжні любові вони везуть із собою додому спогади про них в кишенях губи
твої пахнуть динями та абрикосами руки твої витягуються на багато кілометрів щоб мене
обійняти востаннє я думаю що у твоєму волоссі ще є морська сіль але швидко її не буде вона
вимиється міською водою ти будеш мене згадувати ти будеш за мною скучати я не знаю чи я
запитую чи стверджую хіба не все одно я заздрю піскові бо твої сліди ще залишаються на
ньому заздрю поїздові який може відвезти тебе куди ти хочеш заздрю подушці на яку ти
опускаєш голову заздрю твоїм снам у яких ти солодко усміхаєшся заздрю асфальтові по
якому ти ходитимеш заздрю ескалаторам на які ти так довірливо ступаєш не дивлячися під
ноги вони везуть тебе глибоко під землю заздрю людям які можуть тебе бачити щодня яким
не треба попередньо домовлятися з тобою про зустріч які просто приходять до тебе в гості
заздрю твоїй матері вона знає тебе найдовше
Сьогодні Я бачила в метро сивого дідуся, що плакав. Сльози не встигали викочуватись у
нього з очей, бо він підбирав їх пальцями, підіймаючи окуляри, хоча навіть якби сльози
викочувалися, то все одно губилися б у глибоких зморшках його щік. І я думаю про те, що
завжди я отак спостерігаю за людьми, про яких нічого не знаю, бо бачу їх уперше та
востаннє, і мене вражають чи ранять їхні історії, про які я теж нічого не знаю.
Якісь ідіоти женуться за мною вулицею і жбурляють у мене камінням. Я пес, маленький
чорний цуцик, мені важко бігти, тому що я тільки недавно навчився бігати, раніше у мене