потішити, і зітхає. Тоді мені стає дуже сумно, і чомусь шкода Бабуні, і вже нічого не
хочеться, навіть грінок, тоді мені здається, що це Бабуні треба, щоб її хтось потішив, а
марципани її, мабуть, не втішать, я тоді нишкну, визираю у вікно, там дощ, вікна зіпріли, я
малюю на склі жіночі обличчя та дерева, жінки серед дерев, це дуже гарно, тільки мої
малюнки дуже швидко розтікаються, краплі біжать на підвіконня з очей, із брів, із носа, з губ
і з гілок дерев. І в одну мить від малюнків нічого не залишається.
Дощ ішов цілу ніч, зранку він також сіється, надворі сіро. Бабуня в такі дні встає пізно, у неї
ломить ноги й руки, ломити їх починає ще напередодні, Бабуня тоді каже: «Кості ломить,
буде дощ завтра», — і тоді я вже знаю, що завтра зранку вона крутитиметься в ліжку,
стогнатиме, і ми снідатимемо вдвох із татом. Тато варить мені манну кашу, сам їсть канапки
з ковбасою і п'є каву, але після того, як я з'їм кашу, ділиться зі мною канапками й кавою
також. Мені дуже подобається їсти копчену ковбасу й пити каву, я тоді почуваюся зовсім
дорослою. Я бовтаю ногами, запитую в тата, що він сьогодні робитиме на роботі, тато каже,
що йому треба доробити один важливий проект, що в ньому дуже багато формул і цифр,
головне в них не загубитися, інакше там ніхто нічого не добере. Я з розумінням киваю
головою, прошу тата, щоб він не загубився у формулах. Тато відповідає, що спробує, він
заварює липовий чай для Бабуні, а я їй його відношу. Бабуня дивиться у стелю і не повертає
голови, коли я заходжу, я торкаюсь її теплої м'якої руки: «Бабунь, ось вам липа». «Дякую,
дитино», — зітхає Бабуня, і її зітхання злітає під стелю, наче хмарка, мені здається, що вся
стеля в кімнаті у Бабуниних зітханнях, тому вона такого кольору, як хмари. «Поснідали? Що
ви їли?» — запитує Бабуня. Я киваю головою і кажу, що ми їли манну кашу, канапки з
ковбасою і каву. «Ой Боже, хіба ж можна такій малій дитині пити каву? Чим тільки цей
чоловік думає?» «Ми з татом дуже любимо каву з ковбасою», — кажу я весело, адже Бабуня
говорить таке щоразу, коли тато готує мені сніданок. «Добре, добре, ось як заболить у тебе
серце, тоді побачимо, хто що любить», — бурмоче Бабуня. «У мене не болітиме серце від
кави». Коли я повертаюся в кухню, тато щось тихенько насвистує і вже домиває посуд. «Ну,
що там Бабуня?» — бадьоро запитує він. «Казала, що мені не можна пити кави, бо буде
боліти серце». «Я роблю для тебе найслабшу в світі каву, від неї не може боліти серце», —
заявляє тато тоном, який не терпить заперечень, і виходить із кухні. За декілька хвилин він
загляне сюди вже в плащі та в капелюсі, помахає мені рукою, скаже шануватися, зробити
пізніше для Бабуні чаю та бутербродів, не ходити надвір, поки дощ, бо можна застудитися.
Бабуня сидить у кріслі й плете гачком серветку. Потім вона покладе її під вазу з квітами на
кухонному столі, або на поламаному телевізорі, якого тато чомусь досі не викинув, або ще
десь. Мене Бабуня також навчила плести гачком, тільки я плету шнурки, мені це дуже
подобається, я вже виплела дві пари жовтих шнурків до своїх коричневих черевиків, ще маю
виплести чорні шнурки для татових, а далі побачимо. «Бабунь, а далеко до Царства
Небесного?» Бабуня дивиться на мене поверх окулярів і запитує, навіщо це мені. «Ну, бо я
хотіла би поїхати в гості до мами, вона ж у Царстві Небесному живе? Я вже за нею скучила.
Царство Небесне на небі чи як?» Бабуня каже, що на небі і що туди не можна доїхати. «А як
мама туди потрапила?» «Бог її до себе взяв». «Навіщо?» «Бог усіх забирає, тільки кожного у
свій час, людина вмирає і йде у Царство Небесне». «Вмирає - це коли вона перестає
ворушитися, і вже не говорить, і її кладуть у труну, а потім вкидають у яму, так? То як же
вона звідти піде у Царство Небесне? Вона оживає у тій ямі?» «Не говори дурниць, дитино.
Душа йде у небо, а тіло треба віддати землі». Я вже не хочу запитувати, що таке душа, бо все
й так виглядає занадто складно. І не хочу уточнювати, чи напевно треба померти, щоб
потрапити у Царство Небесне, чи, може, є якісь інші способи. Бо помирати мені ще не
хочеться, і, здається, це страшно. Тому я хочу, щоб був хоча б один інший спосіб. Нехай
натрошки. Я би тільки запитала в мами, яку неї справи, показала би їй жовті шнурки, які
виплела для себе, сказала би, що ми з татом снідаємо канапками з ковбасою і п'ємо каву, що
в мене не болітиме серце, що в Бабуні ломить кості, коли дощ, і що ми всі хотіли би частіше