подихів. Ми стаємо дуже однакові, ми стаємо однією шкірою.
Часом мені серед ночі хочеться їсти, тоді я встаю і навшпиньки босоніж, щоб нікого не
збудити, прокрадаюся на кухню і шукаю в холодильнику сир і масло, щоб зробити собі
канапку. Я повертаюся з канапкою до ліжка, жую її в темряві й навіть не бачу, що я їм. І
зовсім не відчуваю смаку. Сьогодні вночі мені приснилося, що моє ліжко засипане чорними,
навдивовижу смачними, оливками. Оливки котилися простирадлом, зупинялися між моїми
пальцями, найбільше їх було в ногах, пальцями ніг можна було їх намацувати. Я
прокинулась і подумала, що тепер четверта ночі, ні, вже ранку. Подивилася на годинник,
циферблат якого світиться в темряві, і справді, була четверта година. Мені подобається знати
щось наперед. А наступної ночі приснилося, що в мене народився син. Я прокинулась від
власного сміху, я так радісно сміялась, бо в тому сні я була дуже щаслива.
Я згортаюсь у ліжку клубочком і розповідаю собі казку. Це я у гніздечку, тут тепло і зовсім
не страшно. Я думаю, що я маленьке каченя, — може, навіть не гидке. Може, з мене виросте
хтось гарний.
Як я живу іноді
Я слухаю кроки людей, які ходять вулицями, і намагаюся почути ті, які мені потрібні, але їх
не чую. Я перетворююся на слух. Мені здається, що я слухаю очима, грудьми, сонячним
сплетінням, пальцями. Я сплітаю й розплітаю пальці. Кроки на поверх вище не ті. Кроки
через стіну справа не ті. Кроки під моїм вікном і бризки сміху також не ті.
Мої пальці — годинникові стрілки, що відраховують час; вони рухаються і пєю швидкістю,
з якою я хочу. Мій час сьогодні тягнеться дуже повільно, чк розтоплений голландський сир.
Іноді я хочу зупинити час, тоді мої пальці міцно-міцно обіймають одні одних, але це не
завжди допомагає. Люди не фотографують речей, яких не бачать. Навколо є дуже багато
речей, яких нам не видно. Речі від нас ховаються, вони затуляють долонями свої обличчя і
стають невидимими.
Не можу розмовляти, мені важко багато говорити. Чому люди хочуть, щоб їм багато
розповідали.
Люди відчувають набагато більше, ніж говорять. Це ти так кажеш, і я з тобою погоджуюсь.
Багато хто так думає, але не каже. Багато хто так не думає. Багато хто не думає про те, що
відчуває. Це дуже небезпечно. Все атрофується. Якісь серцеві м'язи — ті, що відповідають за
почуття. Людина без почуттів — це людина без властивостей. Щось назавжди перестало
працювати.
Час спливає непомітно, я його не затримую. У деяких розмовах час перестає існувати.
Я не можу нічого втратити, бо все маю. І маю назавжди. Мої руки пахнуть кедром,
сандаловим деревом, ливаном і миррою. Є запахи, які не кожен витримає. Запах смерті мало
кому подобається. Не бачити не чути не розуміти не доторкатися.
Серце, як м'ячик, котиться по дорозі. Я виймаю своє серце і також пускаю його м'ячиком.
Тільки щоб хтось не наступив на моє серце і не розчавив його. У грудях у мене велика рана,
я затуляю її руками. Тепер усім буде видно, що в мене всередині. Виснажені легені.
Я вмиваюся з милом, щоб позмивати бруд, який налипає на обличчя, і пересушую собі
шкіру. Вона стягується і починає мені заважати. Я не можу з неї нічого змити, все воно
залишається. Дні налипають мені на обличчя, і воно старішає. Я не знаю, чому в мене такі
сумні очі. Може, це все через стягнену шкіру.
Мені сумно, тому що я хочу бачити і не бачу. Я пришиваю небо до свого вікна і знову колю
собі пальці.
Мені бракує повітря, і ще дуже багато чого мені бракує. Коли люди просять грошей, а
натомість запропонувати їм хліба, вони відмовляться. А ще кажуть, що хліб найважливіший.
Зима біла, красива і холодна, я відкушую від бурульки маленькі шматки й думаю, що люблю
всі пори року і зиму також.
Вони фарбують стіни в коричневий колір, пишуть слова на дахах, на стінах, на підлозі, на
вікнах. Пишуть у себе на одязі, пишуть у себе на шкірі, не залишається жодного вільного
місця, треба дуже багато казати. Сказати все одразу ніколи не виходить. Тому доводиться
вичавлювати із себе слова порціями. Як зубну пасту. І розчищати, тоді щось буде видно.
Я видряпую слова голкою у себе на шкірі. Моя шкіра поранена. Мої руки ледве дихають.
Мої пальці хапаються одні за одних, щоб не померти. Я не знаю, чи їх надовго вистачить. Ми
як маленькі звірята щулимося втягуємо голову в плечі хтось засне когось погладять по голові
Хочу щоб мені хтось написав доброго листа слова слова слова вони осипаються як листя все