Вони залишили автівку на Есбері і поїхали трамваєм на Ал-ленгерст, де оглянули залюднені павільйони. О четвертій їм захотілось підвечеряти. Цього разу вони заплатили ще меншу суму від загального рахунку; може, справа була в їхньому вигляді чи у стриманості, з якою вони поводились, але їм усе зійшло з рук, і ніхто їх не переслідував.
— Бачиш, Еморі, ми соціалісти-марксисти, — пояснив Керрі. — Ми зневажаємо приватну власність і піддаємо її великому випробуванню.
— Але ж скоро ніч, — нагадав Еморі.
— Нічого, покладися на Голідея!
Десь о пів на шосту вони вже добряче розвеселились і, взявшись за руки, валандались по бульвару, співаючи веселу пісеньку про морські хвилі. Потім Керрі побачив якесь обличчя в натовпі, що привернуло його увагу, виділяючись із загальної маси. Керрі вигулькнув за мить разом із страхітливо зугарною дівчиною, яку тільки Еморі доводилось бачити. Її безбарвні уста розтягнулись від вуха до вуха, здоровенні зуби видавались наперед, малесенькі оченята косували до гачкуватого носа. Керрі блазнювато вклонився:
— Славетна Калука, гавайська королева! Дозвольте відрекомендувати вам панів Коннеджа, Слоуна, Гемберда, Ферренбі та Блейна!
Дівчина зробила реверанс до присутніх. «Бідолашне створіння, — подумав Еморі. — Мабуть, на неї раніше ніхто не звертав увагу, можливо, вона ще й недоумкувата». Поки вони прогулювались усі разом (Керрі запросив її на вечерю), вона не сказала нічого, що могло б змінити його думку.
— Вона воліє свої національні страви, — поважно звернувся Алек до офіціанта, — хоча будь-яка проста їжа теж згодиться.
Протягом усієї вечері він звертався до неї із підкресленою шаною, Керрі по-дурному до неї залицявся, сидячи із другого боку, а вона вишкірялася і шарілася. Еморі отримував задоволення, спостерігаючи цю виставу, подивований. Звідки в Керрі отой талант перетворювати незначний випадок на щось коміч-но-довершене? Вони, здавалось, всі могли щось подібне, і бути серед них уже було відпочинком. Загалом, Еморі любив людей поодинці, але боявся натовпу (хіба що він був його центром). Він задумався: що кожен із них приносить у товариство, який їхній внесок у цю своєрідну атмосферу? Алек і Керрі були його душею, але зовсім не центром. Центром були мовчазний Гемберд і трохи гордовитий Слоун.
Дік Гемберд видавався Еморі, ще з першого курсу, виразним зразком аристократа. Він був худорлявий, але поставний, із чорним хвилястим волоссям, правильними рисами обличчя і смаглявою шкірою. Що б він не сказав — усе було якось невловно доречно. Він був безмежно хоробрий і доволі розумний, мав почуття честі і справедливості, які диктувались його благородством, окрім того, був напрочуд привабливим. Він міг бенкетувати, не втрачаючи контролю, навіть його найбільш богемні пригоди не виглядали позерством. Студенти одягались, як він, намагались говорити, як він... Еморі подумав: хоча він і не в авангарді цієї когорти, але нізащо б цього місця не змінив.
Дік відрізнявся від добротного середнього класу (здавалося, він навіть ніколи не пітнів). І якщо комусь шофер міг відповісти фамільярно, почувши не менш фамільярне звертання, то Гемберд міг пообідати в «Шеррі» поруч із негром, і всім чомусь здавалось, що це нормально. Він не був снобом, хоча знався тільки з половиною своєї групи. Друзі його були найрізноманітніші: від найвищого класу до найнижчого, але втертись до нього в друзі було неможливо. Слуги обожнювали його. Він здавався еталоном того, до чого прагнули всі представники вищого класу.
— Він — як з тих світлин англійських офіцерів з «Ілюстрованих новин Лондона», які загинули... — якось сказав Еморі Алеку.
— Ну, — відповів Алек, — якщо хочеш знати, — ось тобі неймовірна правда: його батько був бакалійником, який розбагатів на продажу нерухомості в Такомі і десять років тому переїхав до Нью-Йорка.
Еморі раптом відчув, як усередині в нього все осіло.
Ця їхня прогулянка була наслідком бажання бути ближчими після тих клубних виборів — ніби спізнати один одного, згуртуватись, дати відсіч задушливому духові клубів. Це була полегкість після суворих умовностей, яких вони так неухильно дотримувались.
Після вечері вони відпровадили бідолашну Калуку до променаду і пішли вздовж пляжу до Есбері. Вечірнє море справило інше враження — всі його барви і прадавня м’якість зникли, воно здавалось чорною пусткою із тужливих нордичних саг. Еморі згадав щось із Кіплінга:
«Береги Луканона до приходу мисливців на тюленів...»