— Але ж я теж закоханий... — Він зупинився, почувши вдалині звук молодечого сміху. Вдивляючись через замерзле скло, вздовж ліхтарів, які освітлювали вулицю, він побачив темні контури веселої компанії на санях. Діяти треба було швидко. Він різко нахилився вперед і схопив Майру за руку (чи то пак за великий палець).
— Накажи йому їхати прямо в Мінегагу... — палко прошепотів він. — Я хочу поговорити з тобою... Я мушу поговорити з тобою!
Майра побачила всю компанію попереду і раптом уявила свою матір (прощавайте, правила пристойності!). Вона заглянула в його очі.
— Зверніть у цей провулок, Річарде, і їдьте прямо в клуб Мі-негага! — гукнула вона у переговорну трубку. Еморі, зітхнувши із полегшенням, опустився на подушки.
«Я можу її зараз поцілувати... — подумав він. — Закладаюсь, що зможу! Точно зможу!»
Небо над головою було подекуди прозоре, подекуди туманне, і ніч довкола була свіжою, наче вібрувала. Від сходинок заміського клубу простягались стежки — чорні вигинисті лінії на білому покривалі, велетенські снігові кучугури окреслювали їхні межі, як сліди гігантських кротів. Вони затримались на мить на сходах і задивились на білий святковий місяць.
— Такий блідий місяць, як тепер, — Еморі зробив непевний жест, — робить усіх таємничими. Знаєш, ти подібна зараз на юну відьмочку, без шапки, із скуйовдженим волоссям... — Її руки підхопились зібрати волосся. — Ні, облиш, ти виглядаєш чудово...
Вони поволі піднялись догори сходами і Майра пройшла у невелику окрему вітальню (точнісінько таку він намріяв, щоб вогонь у каміні горів перед великим м’яким диваном). Кілька років потому це місце стало своєрідним театром для Еморі, колискою багатьох емоційних криз. Але зараз вони говорили про вечірки із катанням на санях.
— Ти такий дивний хлопець... — спантеличила його Майра.
— Он як? Що ти маєш на увазі? — Еморі нарешті справді стало цікаво.
— Ой, ти завжди говориш про якісь дивні речі! Чому б тобі не піти кататись на лижах завтра зі мною і Мерилін?
— Я не люблю дівчат при денному світлі, — коротко відповів він, але зрозумів, що це занадто різко, і додав: — Але ти мені подобаєшся. — Він відкашлявся. — Ти для мене на першому, і на другому, і на третьому місці.
Майрині очі стали замріяними. Ото буде що розповісти Ме-рилін! Тут, на дивані, з оцим дивовижним хлопцем... Камін, відчуття того, що вони самі у цьому великому будинку...
Майра капітулювала. Атмосфера була занадто доречною.
— А ти мені подобаєшся від першого місця і до двадцять п’ятого, — зізналась вона, її голос тремтів, — а Фроґґі Паркер — на двадцять шостому.
Фроґґі опустився на двадцять п’ять пунктів лише за годину (правда, він ще цього не підозрював).
Проте Еморі, будучи тут, швидко нахилився і поцілував Майру в щоку. Він ніколи не цілував жодної дівчинки досі, і з цікавістю облизав свої губи, ніби щойно скуштував якийсь невідомий фрукт. Затим їхні вуста доторкнулись, як свіжі польові квіти на вітрі.
— Ой, це жахливо незручно... — радісно прошепотіла Майра. Її рука ковзнула в його руку, її голівка впала на його плече.
Раптова зміна настрою охопила Еморі — відраза, відчуття огиди до всього, що відбулось. Він безумно зажадав опинитись десь далеко, щоб ніколи не бачити Майру, ніколи більше нікого не цілувати; він усвідомив своє обличчя, її лице, їхні сплетені руки і захотів виповзти геть зі свого тіла і сховатись поза межами досяжності десь у закутку своєї свідомості.
— Поцілуй мене ще... — Її голос виринув десь із глибини.
— Я не хочу! — раптом почув він свій голос.
Драматична пауза.
— Я не хочу! — різко вигукнув він.
Майра підскочила як пружина, її щоки палали від враженого самолюбства, великий бант на потилиці тремтів.
— Я ненавиджу тебе! — вигукнула вона. — Ніколи більше не смій говорити зі мною!
— Що? — затнувся Еморі.
— Я скажу мамі, що ти цілував мене! Скажу! Скажу! Я скажу мамі, і вона не дозволить мені з тобою гуляти.
Еморі безпорадно витріщився на неї, ніби на небачену досі істоту, про чиє існування на землі він раніше і не здогадувався.
Раптом двері відчинились, і на порозі з’явилась мати Май-ри — вона шукала свій лорнет.
— Он ви де... — м’яко почала вона. — Дворецький сказав мені, що двоє дітей пішли нагору. Як почуваєтесь, Еморі?
Еморі дивився на Майру і чекав катастрофи, але нічого не відбулось. Лють зійшла з її обличчя, рум’янець зник, Майрин голос був спокійний, як літнє озеро.