Дорікнувши йому, що він її уникає, вона втягнула його в довгий тет-а-тет при місячному сяйві. Її краса захоплювала його — він знаходив у собі стільки її рис, — яка витончена її біла шия і плечі, граційність заможної трицятилітньої жінки.
— Коли у мене стався нервовий зрив, — вона говорила про це, як про подвиг, — лікарі сказали мені (її голос перейшов на довірливі нотки): якби хоч один чоловік так затято пив, як я, він би вже давно знищив себе ущент, мій любий, і вже зійшов би в могилу...
Еморі скривився і подумав: цікаво, як би ці слова сприйняв Фроґґі Паркер.
— Знаєш, — трагічно продовжувала Беатріс, — у мене були сни — дивовижні видіння. — Вона притиснула долоні до очей. — Я бачила бронзові ріки, їхні хвилі омивали мармурові береги, і велетенські птахи ширяли повітрям — строкаті із райдужним пір’ям. Я чула дивну музику і наростаючий гул варварських труб... Ти що?
Еморі пирснув.
— Що таке, Еморі?
— Не зважай, продовжуй, Беатріс.
— Отой сон повторювався і повторювався: сади, що пиш-ніли барвами, проти яких наш сад — просто ніщо, місяць, що безупинно гойдався, не блідий, як узимку, а золотіший за місяці літньої ночі.
— А зараз ти як почуваєшся, Беатріс?
— Загалом — краще, ніж будь-коли. Але ніхто не розуміє, Еморі! Я знаю, що не можу пояснити це тобі, але це так...
Еморі був зворушений. Він обійняв матір і легенько потерся об її плече.
— Бідолашна Беатріс, бідна моя Беатріс...
— Але ж розкажи мені про себе, Еморі! У тебе, мабуть, були жахливі два роки?
Еморі спочатку думав збрехати, але наважився говорити, як є.
— Ні, Беатріс. Я цікаво провів час. Я пристосувався до смаків довкілля, став буденним (він сам себе здивував цими словами, і уявив, як би витріщився Фроґґі).
— Беатріс! — раптово вигукнув він. — Знаєш, хочу поїхати вчитись в іншу школу. Всі в Міннеаполісі їдуть вчитись десь-інде.
На обличчі Беатріс з’явилось занепокоєння.
— Але ж тобі лише п’ятнадцять!
— Так, але всі їдуть кудись у п’ятнадцять, і я хочу, Беатріс.
Беатріс запропонувала відкласти цю розмову. Але через тиждень вона таки вшанувала його відповіддю:
— Еморі, я гадаю, що ти маєш вирішувати сам. Якщо ти так хочеш — можеш їхати.
— Справді?
— Скажімо, у Сент-Реджис у Коннектикуті.
Еморі відчув раптове піднесення.
— Усе вже домовлено, — продовжувала Беатріс. — Тобі варто поїхати. Я б воліла, щоб ти поїхав до Ітона, а потім у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядає малоймовірним. Наразі залишимо питання з університетом відкритим.
— А що ти будеш робити, Беатріс?
— Це лише Господь відає. Здається, моя доля — доживати віку в цій країні. Ні, я ані трохи не шкодую, що я американка, — більше того, жалкувати про це — то для дуже вульгарних осіб. Я відчуваю, — ні, я впевнена, — що ми — могутня, зростаюча нація, однак, — вона зітхнула, — я часом думаю, що життя моє мало б згаснути ближче до древньої, зрілої цивілізації, землі, де літня зелень змінюється осінніми багряними кольорами... Прикро, що ти не був за кордоном, але ти хлопець, і тобі, мабуть, краще дорослішати «під крилами білоголового орлана» — це правильний вираз?
Еморі кивнув. Вона б не оцінила його ідею щодо японської навали.
— Коли я зможу поїхати до школи?
— Наступного місяця. Тобі треба буде вирушити заздалегідь, щоб здати екзамени. Потім у тебе буде вільний тиждень. Синку, я хочу, щоб ти декого відвідав на Гудзоні.
— Кого саме?
— Монсеньйора Дарсі, Еморі. Він хоче побачитись із тобою. Він вчився в Гарроу, а потім у Єльському університеті, став католиком. Я хочу, щоб він побесідував з тобою — я відчуваю, це може стати тобі в нагоді. — Вона лагідно погладила його золотаво-каштанове волосся. — Мій любий Еморі...
— Люба Беатріс...
Отже, раннього вересня Еморі, оснащений шістьома комплектами літньої білизни, плюс шістьома зимової, светром, теніскою, в’язаним жакетом, зимовим пальтом і т. д., попрямував до Нової Англії — краю закладів для дібраної молоді.
Були там академії Андовер і Екзетер зі своїм славетним минулим, велетенські, демократичного типу коледжі Нової Англії; Сент-Марк, Ґротон, Сент-Реджис, які набирали учнів із Бостона та давніх голандських сімей Кніккербоккерів із Нью-Йорка; Сент-Пол зі своїми відомими спортивними аренами; Памфрет та Сент-Джордж, процвітаючі й багато оздоблені; Тафт і Гочкісс, які готували цвіт заможних сімей Середнього Заходу для подальших соціальних успіхів у Єлі; Павлінг, Вестмінстер, Чоут, Кент і сотні інших. Усі вони рік за роком випускали з конвеєра однотипних представницьких молодиків, чиїм єдиним стимулом було скласти вступні іспити в університет. Їхні ефемерні цілі були регламентовані сотнями циркулярів на кшталт: «Забезпечити доскональну розумову, моральну і фізичну підготовку, належну джентльмену і християнину, розвинути в юнакові навик вирішувати питання свого часу та закласти надійний фундамент наук і мистецтва».