У Сент-Реджисі Еморі пробув три дні, склав іспити із зверхньою впевненістю в собі, потім повернувся до Нью-Йорка, щоб завітати до свого опікуна. Метрополіс, який він заледве оглянув, мало його вразив. Єдине, що він запам’ятав, було відчуття чистоти і високі білі будинки, які він споглядав із палуби пароплава, раннім ранком на ріці Гудзон. Насправді він уже був десь далеко у своїх мріях про спортивні звитяги в школі. Цей візит мав стати лише вимушеною прелюдією до визначних пригод. Але не так сталося, як йому гадалося.
Будинок монсеньйора Дарсі був древнім, невизначеного стилю, стояв на пагорбі, що височів над рікою. Там його власник жив між подорожами римо-католицьким світом (наче король Стюарт у вигнанні, очікуючи, коли його прикличуть знову панувати на своїй землі). Монсеньйорові на той час було сорок чотири, він злегка почав повніти. Але був жвавий, його голову вкривало золотаве тонке волосся, він був дуже захопливий і загалом — блискуча особистість. Коли він заходив до кімнати, зодягнений у свої пурпурові шати, що палахкотіли як тернерівські заходи сонця, він привертав до себе захоплені погляди.
Він написав два романи: один із них — разюче антикатолиць-кий (але це було ще до його навернення), і п’ять років по тому — інший, де він змінив свої в’їдливі насмішки над католиками на ще дотепніші кпини над представниками єпископальної церкви. Він надзвичайно поважав ритуали, був захопливо драматичним, любив ідею Бога достатньо глибоко, щоб зберігати целібат, і був прихильний до ближнього свого.
Діти обожнювали його, адже він сам був дитинним; молодь насолоджувалась його товариством (бо він сам був молодим, і ніщо його не шокувало). У якомусь столітті й у відповідному місці він міг би стати як Рішельє. Але нині він був просто високоморальним, дуже релігійним (точніше сказати, благочестивим) душпастирем. Він полюбляв створювати ореол таємничості над звичним, використовував давні зв’язки, цінував життя у всіх його проявах (хоча й не насолоджувався цим сповна).
Вони з Еморі якось одразу заприязнились — товариський презентабельний прелат, який міг затьмарити будь-який посольський бал, і зеленоокий задумливий хлопець у своїх перших дорослих штанах. Після півгодинної розмови вони відчули, що їхній зв’язок схожий на зв’язок батька з сином.
— Мій любий хлопчику, я багато років чекав цієї зустрічі. Умощуйся зручніше і давай побалакаємо.
— Знаєте, я щойно приїхав із школи Сент-Реджис...
— Твоя матінка згадувала про це — вона надзвичайна жінка. Дай сигарету (я впевнений, ти куриш). Отже, підозрюю, ти, як і я, — ненавидиш природничі науки і математику.
Еморі радо закивав головою.
— Ненавиджу їх! Люблю англійську та історію.
— Авжеж, ти також ненавидітимеш школу спочатку. Але я радий, що ти будеш учитись у Сент-Реджисі.
— Чому?
— Бо це школа для джентльменів, і демократія не заразить тебе надто швидко. В тебе ще буде цього вдосталь у коледжі.
— Я хочу вчитись у Принстоні, — сказав Еморі. — Не знаю чому, але мені здається, що всі випускники Гарварда — безхарактерні (я колись сам був таким). А випускники Єля — ну, вони носять великі голубі светри і курять люльки...
Монсеньйор посміхнувся:
— Знаєш, я теж колись був таким...
— Ні, ви зовсім інший! Я гадаю, що Принстон — неквапний, красивий і аристократичний. Розумієте, як весняний день! А Гарвард це щось доволі закрите...
— А Єль — морозяний і енергійний, як листопад, — закінчив монсеньйор.
— Саме так!
І вони легко занурились у радісне відчуття близькості.
— Я завжди підтримував принца Карла Стюарта...
— Звичайно, і Ганнібала!
— Так, і Південну конфедерацію. — Він вагався, чи визнавати себе патріотом Ірландії, бо вважав, що бути ірландцем — це якось простакувато.
Монсеньйор, одначе, запевнив його, що Ірландія — це романтичний втрачений шанс, а ірландці — чарівні щирі люди, і цю прихильність варто плекати й надалі.
Після години насиченого спілкування і ще кількох сигарет, коли монсеньйор Дарсі довідався, що Еморі вихований не в католицькій вірі (що радше здивувало, а не налякало його), він оголосив, що чекає ще одного гостя. Ним виявився високоповажний Торнтон Генкок із Бостона, екс-міністр в Гаазі, автор наукової праці з історії середніх віків і останній представник видатної патріотичної і блискучої сім’ї.