— Розумний був чоловік, марксист, Франків товариш. З ним, правда, не в усьому можна було погоджуватися, але… — Микола не закінчив думки і перейшов на інше. А цих хуліганів від політики й дідько не бере! — показав він на Грушевича.
— Всюди командують хулігани, — пробурмотів я.
— Колись я пообіцяв дістати тобі книжок. Візьмеш із мого клунка при бажанні.
— Знову перейдемо на яблука — сяду до науки.
Микола зітхнув.
— Останні зі смердів ідуть на відпочинок, — сказав я. — Наші діти від нас відцураються за політиканство і боягузтво.
— Ти, як завжди, хочеш з поодинокого створити клімат.
— Систематизацією ми довели світ до того, що далі відомого не рушимо. Але нове мусить народжуватися. Забув сказати: нинішнє хуліганство, мабуть, матиме наукову назву.
— Його заповіт ми виконаємо, — сказав Микола. І полетимо в комин за його душею.
— Зберемо трактати.
— Ким ви станете після цього?
— Festina lente,[29] Прокопику.
— Справді, не пора. Вибач. Відчуваючи у вітрові силу, хочеться побачити, як він валить дерева. Кволодухі завжди підглядають.
— Організуємо похорон, який би відповідав його честі. Підеш замовити труну?
— Звичайно.
Микола пройшов до відсіку, де висіла його куртка, і повернувся з грішми.
— Пане Грушевич, — звернувся він до недавнього противника. — Ви маєте знайомого офіційного лікаря, щоб засвідчив природну смерть?
Грушевич мовчки кивнув.
— Вночі перенесемо тіло до когось на квартиру, — додав Микола. — Лікаря завтра приведете. Почекай, я теж іду, — сказав Микола до мене.
Ми пересікли закиданий розваленою причепою дворик.
— Проведи мене, я до редакції, - попросив Микола.
Місто спікало сонце. Тротуари заповнили селяни, які продавали городину, поміж кошиками, як прим’яті мухи, сновигали черниці. Микола з нудьгою в погляді зупинився край тротуару.
— Монастирі переповнені, - мовив він.
— Баланда за приманку?
— Гімназистки. Куди їм дітись?
Я подумав, що й Марійка Вістун одного прекрасного дня може опинитися в келії.
— Поглянь, яка вродлива монашка, — сіпнув я Миколу.
— Біс із нею.
Вродлива черничка відчула на собі погляд і, повернувшись, усміхнулась. Дай їй адресу і скажи, коли прийти, — і вона на часину згубиться з-під нагляду ігумені.
— Очевидно, нині все йде до того, щоб підривати твердині зсередини. Ці дівчата не прощення молять у бога, а гарних хлопців.
— Вона йде за нами, — шепнув Микола. У мене виникла ідея.
— Слава Ісусу! — сказав я, стаючи боком до дівчини. — Дозвольте дещо важливе повідомити.
— Прошу, — тихо і трохи збентежено мовила черниця.
— Сьогодні помер університетський професор Володимир Кривов’яз. Похорон завтра. Богослужебки можуть взяти участь? Як вас звати, будьте ласкаві?
— Повзе, чорногуба гадина! — стурбовано забурмотіла черниця. — Ні, не побачила… Мене звуть Орестою.
Дивлячись, з якою неприязню вона проводжає старшу, я мало не здригнувся. Бровенята її здибилися, як вистояні коні, обличчя стало холодним. Пригнувши голову, вона дивилась услід наглядачці, поки та не зникла.
— Я б рада вас вислухати, — сказала вона, піднявши на мене ще колючі карі очі, але серед вулиці незручно.
– Ідіть за мною, — сказав я.
Я швидко рушив до рогу будинку, натрапивши на Миколу, який мене чекав, узяв його під руку:
— Агітую черничок на похорони. Жандарми не насміляться розганяти процесію, коли йтимуть монахи.
Ореста ввійшла за нами до редакції, я підсунув їй стілець.
— О котрій годині виноситимуть тіло? — запитала вона.
— Надвечір, — відповів Микола.
— Я колись бачила гарну процесію, — загадково усміхнулася черниця. — Молодь несла смолоскипи. Це були політичні похорони. Смолоскипи будуть. Я дам знати в чоловічий монастир, там виготовляють держаки для свічок. Їх можна пристосувати. Микола спохмурнів.
— Кривов’язове прізвище просимо не розголошувати.
— Не турбуйтесь. — Черниця подарувала комуністові іскристу усмішку. — І в монастирях є порядні люди.
Після того, як вона пішла, мене охопило каяття. Щось я не мав довір’я до цієї чорної орди.
— Здається, я поправив медвежою лівою? — звернувся я до Миколи.
— Життя гребе то лівою, то правою, — відказав він. — Краще пильнувати курсу, ніж робити прогнози по малих хвилях.
Він якось непевно заглянув мені у вічі, і мені зробилося ще прикріше.
У підземеллі Грушевич подав мені купку списаного паперу.