Гуцул заперечливо покрутив головою.
— Дам рушницю, Гориню.
— Ні. — Він набурмосився і прискалив око.
— Німців небагато.
На висохлому лиці виступили дві гарячі плями, обведені білими пругами змертвілого від голоду тіла.
— Підеш?
Він на секунду зніяковів, випалив одним духом:
— Знаю вас! Політичні бомкарі! Мене лишили, бо я пив тютюн.
Мене чогось вкололо слово "бомкар" (згодом і Верешко не зміг мені його пом’якшити). Та я не встиг озватися — Горинь рушив на мене з розчепіреними пальцями, я сторопіло відсахнувся.
— Бомкарі!..
Я позадкував до воріт.
— Пий тютюн, — задихаючись, хрипів Горинь. — Ади. — Він зібгав пальцями шкіру на вилиці. — Видиш? Пий тютюн.
— Сам ти, бачу, бомкар. Тепер здихаєш?
Я доброї півгодини відсидів над потоком, сердито дивлячись просто себе. Згадав розповіді про батька. Гринь Супора у двадцять три роки якось удосвіта приторочив до сідла рушницю й вирушив до низового села Іспас коло Вижниці.
— Куди, Супоро? — питали пастухи, які гнали товар в полонину (батька знали в кожному осідку між Черемошем і Путилою як непокірного забіяку, котрому просто не з руки було побудувати шибеницю, настільки розцвіла цивілізація).
Підморгнувши, батько показав на захід сонця, і пастухи, все збагнувши, усміхалися у вуса. Побажали щасливого кінця, заспівали:
В Іспасі батько негадано не викрав, не підмовив, а по-справжньому висватав вродливу невбогу дівчину. Третього дня пішов одним оком позирнути на родинну хату (не дай, кажуть, злидареві удачі!). На осідку ще трималася стодола, в якій можна було прихиститися. Тут уночі батько стрівся з нареченою, щось собі на радощах навіяли, бо вранці батько подався до графа просити помилування, мовляв, він не хоче відповідати за дідові гріхи, має намір лишилися на рівнині, розумом і серцем доведе, що виродився кращим, ніж отець. Пан згодився на тому, що батько відпрацює в нього за спалену дідом солому, одначе вночі підіслав гайдуків.
З обома простреленими ногами батько зопалу посадив маму в сідло. На гимчицькому перевалі ноги йому розпухли і зчорніли. Мама допровадила коня з хворим батьком до Розтоків. Через день справила похорони. Мабуть, тому, що дуже покохала батька, або через те, що вже носила від нього надію, допиталася до Розлуча. Гуцули з поваги до батька запомогли вдовиці, чим тільки могли, та вона зниділа в тузі.
Чимось батькові не подобалися теперішні гірняки, що вирішив не вертатися в гори. Чи не надто втішають вони себе, коли жити вже несила, коли треба гризти ланці зубами?
Я оглянувся на Горинів хутір і, не вірячи собі, побачив: до мене дибає плаєм зодягнутий у дорогу Горинь.
— Піду з тобою, — сказав він. Голос його злегка здригнувся.
Я подав йому рушницю, а карабін з опаски взяв напереваги.
— У вас коли був асентерунок?[56] — Передучора… Мені долягає, — приклав до грудей руку. — Я забагато випив. Брат поправився, а мені долягає…
— З нами нічого не трапиться. Накоїмо тріскоту, щоб збити колотнечу.
– І вас — з кіньми?.. У Вижниці полковник казав, що гуцулів треба мобілізувати з кіньми, тоді не втікатимуть з фронту.
— Мудрий полковник.
— А шпигуни у вас були? Наші жінки ходили до Путили на ярмарок, а у Вивозі в хурдиці — шпигуни…
Я осміхнувся. Крицяк теж нібито бачив шпигунів.
Ми залягли неподалік від закруту, де втопили німця. Мені здавалося, що це місце ще раз виявиться щасливим. Горинь поклав рушницю на землю, а сам став посеред дороги.
— Можуть над’їхати, — застеріг я.
— То ще чи буде війна?. — Як тебе звати?
— Одарій.
— Буде, Одарію. Отам, — я показав рукою за гори, — там як татари: не можуть прожити без грабунку. Там з малих літ привчають: "за кордоном — ворог".
— Змалку?
— Змалку.
— Ти бомкар. — Одарій вперше осміхнувся.
— Не віриш!
Він примружив око. Я чекав відповіді, та він мовчав. Цей гуцул був наймовчазнішим мовчуном. У гадці він неодмінно відповідав співбесідникові, та лише в гадці. Коли його язик ворушився, це була величезна праця. Деколи, дивлячись на спантеличеного співрозмовника, він знизував плечима, не в силі втямкувати, чи щось сказав, чи лишень подумав.