— Де пропадаєш? — спитав я, надпивши.
— По лісництвах. Хлопці там все нові, знайомився. Виїхав бричкою, ледве добився назад санками. Ох і краса в лісах, Прокопику! Гостинець, як проділ на дівочій голові. Усе гідне, здорове, впевнене, урочисте. Коні бредуть заметами, ніби прислухаються до тиші, і шкода підняти пужално. Ну, та менше з цим. Тепер за твої плани. Що збираєшся робити?
— Непокоїть почуття дому, — сказав я — Будуватися треба.
— А далі?
— Німеччина оголосила війну Росії, але план Шліффена заставив іти на Париж… Далеко не загадую.
— Що ж, і це немало, — відказав Микола, подумавши. — Хочеш лагодити старий грунт?
— Безнадійна справа. Десь куплю. За селом із землею начебто не сутужно, продається.
Микола звузив очі. Вони перетворилися в дві тернинки. А губи з викликом посміхалися.
— Портрет Лесі Українки був тут? — запитав я.
— Ага, — озвався Микола — Він, мабуть, обмірковував моє становище, цілком забувши про мене, обдумував твердо, причіпливо, враховуючи всі «за» і «проти»:
— Пам’ятаєш Скілу?[16] — знову запитав я. Тут не було потреби розкидати розумом, в цьому я був переконаний. Мене швидше цікавило, яке враження справила на нього моя затія. Іноді перша реакція, так би мовити з готового ґрунту, може краще зорієнтувати, ніж найглибший аналіз обставин.
Микола наповнив чарки, в очах його застрибали рогаті чоловічки.
— Отже, за спокій, Прокопику? — І знов очі стали сухі, але він усміхався, зрозумівши мене.
— Мені здається, — сказав я, — що цей спокій треба якнайповніше використати. Щоб кожна людина залишила слід у часі. Щоб зробити такий запас, який би гарантував од несподіванок. Ти знаєш, скільки нас витлумили?
— Уявляю собі.
— Ось бачиш. Треба кардинально змінити політику, поки не пізно. Галичину зітруть з лиця землі, якщо в народі не пробудиться усвідомлення своєї сили. Бо ж тут завжди чекали допомоги, завжди крутили головами, тому їх так легко було скручувати то одним, то іншим.
— Пригадуєш, що ми колись говорили про життя?
— Ще б пак!
— Але ж ти закуси, Прокопику. П’яний будеш. І допий. Якийсь час ми мовчки розправлялися з нарізаним на пластерки крухким, з червоними прожилками, салом. Микола налив собі, щоб випити разом зі мною.
— Для цього потрібна розумна і сильна влада, — продовжив я перервану розмову. — Розумна, сильна і далекоглядна. Мене непокоїть, що тихо, що не доходять ніякі чутки про нинішній уряд.
— Нинішній уряд? — із загадковою посмішкою повторив Микола. — Ти маєш на увазі секретаріат? Він мовчить, і це найстрашніше. Поки що я знаю: не налагоджені ні пропаганда, ні контрпропаганда. Дитятко народилося, ми бачимо, від яких батька-неньки, але тепер воно в сповитку. Після купелі воно буде хутко рости. Ми не чуємо його лепетання, крику. Очевидно, це змалку хитрюга, з материної утроби. Кого чекати — Нерона чи Цезаря? Я гадаю, що Нерона. Мовчанка — це переддень змови проти народу. Історія знає таких випадків багато. Вони закінчувалися таємним терором, знищенням тисяч невинних або мало винних людей і жахливим онімінням нації на багато десятиліть.
З твоїх слів можна зробити висновок, що мама не поступиться мачусі?
— Так, Прокопику. Потім я тобі дещо покажу, а тепер уминай сало. Як Європа?
— Бунтує.
— Це добре.
— Такого сприятливого моменту для нас ще ніколи не було.
— Наш сприятливий момент, друже, треба зв’язувати з соціалістичною революцією в Росії і подіями за Збручем. Ось ми говорили, що Державний секретаріат на чолі з верховним своїм, Петрушевичем, мовчить. Чому? Де їх декрети про передачу підприємств робітникам, а землі-селянам, де декрети про дозвіл страйків і маніфестацій, про свободу преси, про вільне утворення товариств робітничо-селянської взаємодопомоги й інтернаціонального співробітництва? Це ж було заповітом усіх соціалістичних процесів на наших землях, починаючи з судилища над Остапом Терлецьким, який, як ми знаємо, лишився в історії пролетарського руху соціалістом-утопістом… Приґадуєш статтю Івана Франка про Терлецького?
Я кивнув.
— А ці шахраї-демократи з кліки Петрушевича продовжують тихо утверджувати своє право на експлуатацію народу і шукають підтримки то за Віслою, то в Парижі, то в Лондоні. Політика їх контрреволюційна і антинародна.
— А де сили, які повинні протистояти цьому?
– Є сили, Прокопе. Є! Ми з тобою незабаром станемо свідками народження світової соціалістичної цивілізації. Усе йде до цього.
— Що ж? Як мовиться, бог у поміч. Не забувайте, що і я на дещо можу придатися. — Микола посміхнувся.
16
Скіфи вбили царя Скілу, довідавшись, що він захопився еллінськими звичаями і під час наїздів до мілетської колонії Ольвії брав участь в культових обрядах на честь Діонісія.