Выбрать главу

Чигрин сказав, що приїхав Горинь. Уже спить. У курені посутеніло. Юр Кошута, обклавшись лойовими свічками, переглядав "Der Tag"[66].

— Де був? — сердито запитав, не підводячи очей. Я не відповів.

— Генерали добиваються від кайзера реформи в армії. — Старий притиснув кулаком газету. — Війна, видно, затягнеться. Німці називають русинські землі мостом до Індії.

— Калиновим?

— Депутат Цегельський, — продовжував Кошута, пропустивши мою репліку мимо вух, — стверджує, що русини не проживуть без німців. Каже — не маємо ладу в голові. Доки таке має бути?..

— Ми собі завжди більше шкодимо, ніж зайди і наїзники.

— Знищення! — засопів Юр. — "Михальда"[67] писала: і буде різати брат брата, і сестра піділлє сестрі трутизни, і так мало стане людей на землі, що будуть здибатися раз на сто літ. — Він поправив окуляри, дістав зі сволока Біблію й пробурмотів: — Якби де "Михальду" дістати!..

Я грюкнув об підлогу карабіном. Кошута озирнувся і, ледве стримавши нервовий дріж, устромив очі в книгу.

— Завтра підеш до отари.

— Піду…

Одарій розбудив мене вдосвіта, ми разом вибралися на верхи. Гріло сонце, отара вкрила царину й майже не рухалась. Ми лежали в траві. Вона теж була немов десь поруч. Я нашіптував їй: "Ти мене зупинила, і далі без тебе я не маю дороги. Ти тепер до когось усміхаєшся, зиркаєш веселим поглядом на гребінь Томнатику… Які в тебе веселі очі! Ти мило всміхаєшся… І не думаєш, що звела мене в безвість між лупаки, я вже світу не бачу. А може, думаєш? Тоді ти жорстока. Ти повинна б знати, що я вимучений. Я перший пішов назустріч, тобі лишалося тільки відповісти… Чи ти затужиш, коли твоє серце подасть звістку, що я тебе кохаю? І пошкодуєш, що втекла? У тобі — моє сонце. Я його так довго визирав, що ти ним наповнилася. Коли ти примусиш мене чекати, то згориш. Як тебе зовуть? Будь моїм другом. Я тебе захищу, переберу на себе всі клопоти, що їх традиція приписує жінці. Ти будеш зі мною як за плечима гори, бо я не дам тебе скривдити, я піду на все заради тебе, бо не раз важив життям, не знаючи заради чого. Я не смію захопити тебе силоміць, ти знаєш… Ще рік тому я забрав би тебе, але я пізнав, що таке принука. Будь моєю з доброї волі. Усміхнися. Ми, гуцули, мовчуни, бо видимо тільки гори і доли, щастя і смерть. Ми не любимо солодких слів… То я тебе просто візьму за руку, а ти лиш усміхнися…"

— Газети пишуть… — почав Одарій.

— На лиха ти їх привіз!

Одарій ліг упівоберта й осміхнувся.

— Я вчора стрів надзвичайно гарну дівчину, — сказав я.

— Я любив колись одну… — співчутливо, наче знаючи про мою пригоду, мовив Одарій. — Вона вмерла. Була заручена з моїм старшим братом, але він упадав за іншими, і я його ненавидів. Коли вмерла, ми обидва плакали.

— Усе в ній радісне… Настроєне… Все ніби придзвонює дивовижній вроді…

— Я це знаю.

— Підступив — вона за ножа. Всі стаї перетрясу, а розшукаю. Перед тим мене щось гнітило і роздвоювало. Видно, передчуття.

Томнатик заволокли хмари. Коса шиба дощу наближалася до Яровиці. З узвору шмальнув вітрисько, обдув холодом.

— Наші збираються зимувати в полонині, — сказав Одарій, дивлячись на перегони темних, мокрих стягів між схилами.

— Юр вагається.

— Ти підеш у діл?

— Не знаю.

— Приставай до нас. Може, її знайдеш… Ополудні мене змінив Сергій Верешко. Я відпровадив Одарія до вигодської стаї. Повертався пізно ввечері. Полив дощ. Кобила ступала сторожко, минаючи зсувища. Я цілковито поклався на її інстинкт. Минуло години зо дві, і я занепокоївся: давно вже мав бути перевал. У темені не зблиснув жоден вогник. Кобила зупинилась і розгублено затупала копитами. Я повернув лице до вітру і вчув плюскіт потоку.

— Чого тремтиш? — поплескав я кобилу по морді. — Не переживай, дочекаємося ранку. Куди нам поспішати?

Укрившись сардаком, я добув з порохівниці губку і кресало, запалив люльку.

"Може, вистрілити? Може, хто одзоветься?.."

Справді: після пострілу в чорній безвісті забрехали собаки і ніби вдарило градом по ґонтах. Шум тривав хвилину-півтори й разом з гавканням закотився за якийсь заслін. Мить тиші, відтак тупіт копит.

"Комусь наполохав отару".

Пустив кобилу назад по сліду. Нараз причувся плач.

— Хто тут?

— Ой, допоможіть… — розпачливий жіночий голос. Я смикнув уздечки й рушив поперед кобили, обережно спускаючись в узвір.

— Де ви?

— На загорожу хлинула вода, — озвалася жінка десь поруч. — Втекли вівці. Я ледве наздогнала, втихомирила, а тут хтось вистрілив…

вернуться

66

"День" — назва кайзерівської газети (нім.).

вернуться

67

"Загальний і повний оракул", часослов.