— Пером тобі земля, чоловіче добрий, незнаний! — стиха мовив ватаг. — Хтось заповів довгу пам’ять — з сергіївських чи краснодільських… З тої парафії… Царство йому небесне.
Ми зняли кресані. В челюстях холодного неба трембіти зітхали дедалі слабіше й хрипкіше, потім звуки настільки притихли, що, здавалося, повстають у мозку.
Нараз я подумав про Дружану. Вона могла застудитися тої лихої ночі, могла занедужати… Людина — не камінь.
— Стариня! — підступив до Кошути. — Мені треба на краснодільську стаю.
— Так? — здивувався ватаг. Замислився, тоді мовив: — Ну їдь, коли треба, чого вмурувався в землю.
Я стрибнув у сідло. Кобила скосила оком і рушила чвалом. На перевалі я до сліз напружив зір, вдивляючись у запалену маревом далину. "Вмерла!" — волало в голові.
Кілька краснодільських пастухів вийшли з куренів, поспиралися на жердки вориння. Викручуючи коняці голову, я потягнув вуздечки, кобила чотирма копитами ковзнула по землі.
— Ти чого рвеш полонину? — запитав один з пастухів, але я розчув лише власне запитання: "Що з нею?"
Пастухи перезирнулися й далі дивилися на мене в німому здивуванні.
— Ти звідкіля такий?
— Хто вмер?
Вони знизали плечима.
— Сергіївський ватаг, — нарешті відповів сивоусий, акуратно зодягнений дідусь.
Я дихнув повними грудьми і закинув уздечку кобилі на шию.
— А ти кого мав у надумі?
— Я з Розлуча, — сказав я, потиснувши всім руку. — Наш ватаг має між сергіївськими родичів.
— Кошута? — Дідусь з цікавістю зиркнув на мене. — Просимо до куреня, — запропонував голосно, з діловитою розважливістю. — Юра добре знаю. Разом воювали в Італії. — Жестом поманив за собою пастухів.
Дружана поралась біля плити. На мить мене обпекло вогнем. Вона теж спалахнула, хоч на уста випливла усмішка.
— Ми завтра забираємося звідси, — заговорив дідусь. — Сідай, прошу. — Він розмовляв бадьорим, трохи деренчливим голосом. — А ви?
— Теж злагодилися.
— То, кажу, Юра знаю добре. Тримається?
— Женити можна.
Дідусь засміявся, ховаючи під повіками хитру іскринку. Ставши біля вікна, похитав головою.
— Кому яка дорога… Петро Джуряк надумав піти від нас. Ми — однолітки. Разом почали ватагувати, на Яровиці породичалися: Дружанина мати — сестра Петрові. Живий про живе думкує, а смерть за плечима. — Погляд метнувся по куреню і застиг на розп’ятті. — З розлуцьких знаю ще Максима Третяка. Мій братаник сплавляв з ним дараби, запрошував у гості. Буйна голова — Максим.
— Вже нема Максима.
— А тебе як величають? — коротко зітхнувши, запитав дідусь.
— Супора.
— Тата гайдуки підбили?
— Так.
— А дідо втік від пана, пустивши червоного півня на маєток?
— Тільки на скирти.
— Однаково… Ви — молоді гуцули. Вкоренилися в горах? Ще вкорінитеся, як жито. Ади, яка непробитна глина, а воно вчепиться двометровими ниточками — і росте, колоситься.
— В нашій родині всі повипадали з гнізда. Батькові браття вмерли, друге покоління лягло в Галичині.
— Ти воював?
— Утік з фронту.
— Гуцули! — ствердно хитнувши головою, кумгикнув дід. В очах мелькнула іскра приязні, а я відчув себе злодієм. — Сороко, давай печеню, — звернувся до Дружани. — Сьогодні у нас свято: вийшов сезон. Все — як у добрих людей. Тут чи горе, чи втіха — годиться чарка. Сідай, гостем будеш.
За столом завів балачку про політику. Один з пастухів підморгнув мені, мовляв, зараз наслухаєшся.
— Усі біди через те, — сказав дід, — що покривдили англійську королеву.
В цю мить він став настільки схожим на Кошуту, що я затулив рота, аби не всміхнутися. Він не читав з Біблії і не називав пророків, та говорив не менш урочистим і переконливим тоном.
— Королеву скривдили, — рухом апостола пригладив борідку і окинув усіх очікуючим поглядом. — Вона і мстить.
З його слів виходило, що англійській королеві близько ста літ. В інших краях владарюють мужі, лише в Англії несправедливість: королеві не дозволяють назвати чоловіка господарем держави.
— Надщерблене життя, бачиться. Подейкують, що війна розгорілася через шпигунів. — Ватаг підняв руку, мов кличучи до уваги. — Der Spitzel…[68] Але хто їм гроші дає? Англійська королева. Вона щотридцять років складає розпорядок, де витруїти цісарську родину, кого з ким посварити. Вам моє слово, що цар має силу проти кайзера і цісаря. Але, коли цар братиме верх, у Росії почнуться бунти, як у війну з японами. А якби брали гору цісар чи кайзер, то ті шпигуни підохотять їх народи до революції. Це така мста бабська: хоч ви й мужі, а не дам схопити Бога за бороду! Перехитрую всіх, не посмієтеся з мене.