— Пий, Ксеню. Про що ти думаєш? Чого твої очі нараз стали без надії?
"Мабуть, лише жінки вміють сказати точно про те, що бачать".
– І ти випий.
— А як на це подивиться чоловік? Вино пахне розквітлою полониною.
— А ви чого тут зачинилися? — з комічним переляком скрикнула Данилка, показавшись у дверях.
— Виполоши ведмедя з комори! — аж присів од сміху Чигрин.
— Голодній кумі хліб у голові, — сказав я. — Тут ведмедем і не подуло.
Чигрин, не соромлячись, пригорнув Данилку.
— Ми своє весілля відгуляємо в селі. Просимо. Дружана почастувала їх вином, опісля обійшла з пляшкою ватагу, і Кошута запросив гостей до столу.
— Що то мені люди скажуть, — посміхнувся, — коли завтра виряджу до хутора три подружні пари? Начебто й не за воєнними часами! — Обвів усіх пронизливим поглядом, шукаючи бодай натяку на те, що хтось сумнівається щодо його думки про ситуацію, і, мружачись, зі стурбованою журбою в голосі, сказав: — А ватага з товаром залишиться в полонині. — І додав з притиском: — Нема чого поспішати.
Хлопці хором, видно, лише підсвідомо відчуваючи, наскільки це правильно, підтримали ватага. Він на мить стомлено опустив долу очі й підняв чарку:
— Ватага зичить молодим щастя і довголіття.
Сірим досвітком з десятьма підводами ми рушили в діл. Кошута наставляв:
— Буде тихо — вертайтеся, спровадимо решту майна. Щось негаразд, Ксеню, — дай знати. Може, ще кому треба додому? — спитав дезертирів, що зоставалися. — В шорах нікого не тримаю.
До полудня обоз скотився з Яровиці і заскрипів ущелиною. Опісля здолали крутий перевал, четверо пастухів, яких Кошута посилав підсобити в дорозі, вернулися в стаю. Чемні гуцульські коники йшли без погоничів.
Місцями траплялося безпуття, шлях перетинали зсуви. Ми бралися за лопати, відкидали камінюччя, що звалилося з бескидів. Перед вечором, не лишивши позаду й третини відстані, зупинилися біля нічийної зимарки, що служила для постою, як корчма на перехресті доріг. Молодиці звинулися клубками біля ватри. Поки ми з Верешком розпрягали і путали коней, Чигрин нарізав миску в’яленої баранини, полив сухарі юшкою з товченого часнику. Освітлена багаттям, Дружана кап-у-кап була схожою на Крицякову Олену. Я подумав: "Чи сподобається вона Олені?" Хотілося, щоб сподобалася. Стуливши губи, вона дивилася з-під опущених вій на полум’я, а коли я сів поруч, усміхнулася справжньою Олениною усмішкою і поклала голову на плече.
— Комісія! — вигукнув Сергій, покуштувавши м’яса. Раптово, як завжди в горах, ущелину заполонила ніч.
Після вечері Чигрин з Данилкою, Верешко з Федорою пішли відпочивати. Я лежав боком біля багаття, зіперся на лікоть, Дружана в задумі підгортала недопалки. Нараз сторожка тиша, спочатку навіть не тривожачи слух, стала розпадатися на протяжні глухі зітхання. Через якийсь час зітхання стали коротшими й частішими, і я вловив у них щось млосно знайоме.
— Гармати, — сказав я пошепки. Дружана опустила прут.
— Кінь ногою б’є.
— Гармати, Дружанко. Це гармати.
На підводі зашелестіло, і почулися сквапні кроки.
— Ти чуєш? — схвильовано озвався Чигрин.
— Гармати, — повторив я, ніби це могло що-небудь врятувати.
— Гул на сході. Під Селятином, якщо не ближче — не в Шепоті. Кевес[69] утікає в Румунію. Над Черемошем наче спокійно.
Коли канонада припинилася, Чигрин, сплюнувши, зник між возами.
Я постелив на землі сіна і вкрив Дружану сардаком.
— Лягай, Ксеню.
Я ліг, та сон не приходив. Потім — лишень забудуся — здригнеться вві сні Дружана. Вона спала неспокійно, пашіла жаром, схлипувала. Вкриваючи її, я прикладав до чола долоню — воно було зрошене краплинами поту. Десь за північ вона міцно обвила руками мою шию, я просунув їй під голову руку і спитав:
— Не спиш?
— Ксеню…
— Не журися.
— Я хочу мати від тебе дитину, — ледве чутно прошепотіла вона.
Торкнулася устами моєї щоки.
— Хлопчика?
— Так.
Притулившись усім тілом до мене, завмерла. Я поправив сардак, підвівся на лікті й зиркнув у темінь.
— Що, Ксеню?
— Нічого.
Між возами полопотіли, підбираючи сіно, стриножені коні. У високому небі тремтіли зорі. Звідкілясь линув свіжий, вистуджений запах м’яти.
— Ксеню…