Я смикнув китицю зав’язки, і груди мені полоснув холодний легіт. Довкола все німувало, лиш коли-не-коли фиркне кінь. Я розстебнув Дружанин кептарик, торкнувся грудей. Скроню ласкаво обвіяв її віддих. Вона якось дивно рухнулась, мов розділяючись надвоє, огортаючи мене і знову сходячись в ціле, як підзолочена хмарина довкола сонця. Першої нашої ночі вона злегка впиралася долонями в мої груди, наче страхалася, що ми не зможемо одірватися одне від одного. І тепер я відчув на грудях її долоню, та це був інший дотик — через нього вона немовби пересвідчувалася, що мені добре, що я її безмірно люблю, як дружину, як матір мого сина. До мене прийшло визволення. Я його відчув кожною клітинкою, хоч немає слів, щоб його пояснити. Це було звільнення від плісняви задавненого чекання, від несамовитості, від намагання щось із себе скинути, як осміяну осоружну ношу, від сирітства.
Я раптом осягнув розумом, що кілька літ був неповноцінною істотою, і це огидно — жити одинаком, позбавленим щастя. Можливо, розуміючи цю огидність, гуцули не вважали за зло — по-розбійницькому викрадати од батьків їх доньок.
— Не лишай мене, — шепотіли її уста. — Побудь… Засни… Я не втомилася… Я тебе люблю… Ти — батько… Я тебе люблю всім серцем.
IX
Пізно ввечері наступного дня обоз наблизився до Розлуча.
— Ксеню! — покликав Сергій Верешко.
Я передав віжки Дружані і почекав, коли його підвода порівняється з моєю.
— Може, Ксеню, комусь розвідати, що там у селі? Сергіїв голос звучав напружено.
— Я піду з Дружаною.
Обоз зупинився. Я добув з-під в’язанки карабін, підкликав Дружану. Перед нами на тлі зоряного неба дугами схилилися гори. Далі — спуск і положистий уступ, на якому розкинулося село. Зліва увижається в темряві скоба Черемошу, там хребти розступаються, пропускаючи струмок і дорогу до Гриняви.
— Наш осідок з цього краю села, — мовив я. — Дідо, прийшовши з долу, вподобав собі скид над поточиною. Заїзд уже батько вкопав. А до того на осідок і пішки важко було добратися. З того, як розташовані садиби, можна читати історію Розлуча. Втікачі поселялися якнайдалі в бік гір, їхні діти будувалися в доступніших місцях, жупани займали майдани вздовж річки й дороги.
Дружана стискала мою долоню: мабуть, їй було маркітно. Мені й самому ставало моторошно, наче наближався не до рідної оселі, а до стоянки печеніга.
— Хата ще добра, — сказав я, щоб зайняти дружину. — Після війни покрию свіжими ґонтами. Може, прийдеться обшалювати дошками східну стіну: коли вітер, в кухні студеніше, ніж у світлиці.
— Ще світиться, — зраділа Дружана, побачивши вогник під горою.
— А в нас порожньо. Бачиш — дерева темніють? Вище — ґруники розсохою.
Я пропустив жінку опередь себе на горбок. Ми ступали сторожко, майже не дихаючи, ловлячи кожний шелест. На подвір’я зайшли мовчки, нас одразу обняли густі прохолодні тіні, мов потрапили в інший світ. Трава сягала майже до колін, над заворітницею бовваніли галузки бузини.
— Постій тут, — прошепотів я. Двері схлипом відстали від одвірків.
У хаті я позаслонював обрусами вікна й запалив свічку. Хтось сюди навідувався, але не лишив безладдя. Припровадивши Дружану до світлиці, пригорнув її до себе, потому відсторонив і засміявся:
— Ми дома, жінко! Плювати нам на Франца-Йосифа, Вільгельма і Миколу Бісмарковича. Не смійте тикати носа, хирляки! Ми дома. Ми дома, Дружано.
Вона поглянула на мене здивованими й водночас зачудованими очима.
— Побіжу до сусідів на розвідку. Не скучай.
— Де дрова, Ксеню?
Я приніс з повітки оберемок цурпалків і звичним рухом, як палицю, підхопив з ослона карабін.
— Bährenland…[70] — сказав надворі, дивлячись у темінь.
Міттельштедт називав Гуцулію країною ведмедів. Поклав він за неї голову чи й далі останнім покидає поле бою?
Стежка опустилася у глибоку вирву. Зливи і тут поналишали слідів. Я звернув до Крицякового осідку і наткнувся на прив’язаних до вориння коней. Прокинувшись зі сну, вони діловито захрумкали сіно. Я прошмигнув до віконця, припав до шиби. На печі спали діти. Олена стояла біля плити, спиною до вікна, щось сьорбала з полив’яної миски. Не міняючи пози, налила до миски води з сагана, вимивши, поставила на ребро сушитись і надовго завмерла, замислившись, склавши на грудях руки. Вона була без хустки, в кептарику до стану, в збляклій горбатці.
Двері не були на засуві. Я увійшов до сіней і машинально, ніби в цій хаті народився, розшукав у темряві клямку. Спітнілі од теплого духу з кухні, завіси не озвалися. Я тихо переступив поріг, у ніздрі вдарив запах пареного молока — запах обжитої гуцульської оселі наприкінці осені, коли звітрюють і засихають вінки під сволоками.