Надворі пощипував мороз. Ми йшли шпаркою ходою, тримаючись за руки. Я подумав, що ми, мабуть, непогана пара. Правда, в мене псувався настрій. Щось причаїлося на споді душі і волало: "Треба бути щасливим. Треба…" Я намагався заглушити його, це немовби вдавалося, та настрій спадав.
Ми пройшлися за село і звивистим плаєм вибралися на дикогір’я.
— Знаєш, Ксеню, — захоплено вигукнула Дружана. — Тут усе як у Красному Долі.
— У крайній хаті, ось там, — показав я внизу, — австріяки до смерті побили господаря. Лишилося четверо дітей.
Дружана спохмурніла, я провадив далі:
— Бачиш ґаночок з флюгером? Там мешкав Максим Третяк.
— Ти розповідав…
— Смереку без вершка бачиш? Під нею австріяки застрілили Павла Супору, мого стриєшного брата. Я з Супорами не сходився. Це були єдині в селі люди, які не допомогли мамі, навіть пробували з нею судитися за хату. Але австріяки вбили Павла під тою смерекою. Онде дяків осідок.
— Якому ти припік м’яке місце дробом?
— Правда, я не признався, що мав з ним старі рахунки. Колись розповім. У пароха я малим крав сливи. Коли вони достигали, я наїдався.
— Ксеню, а тепер ти не голодуєш? Ти так мало їси, що я боюся.
— Ні, — засміявся я. — Я живу пам’яттю. — Очі її заповнив смуток, і я додав: — Ні, Дружано. Наїдаюся досхочу. Справді.
Раптом мене немовби хто смикнув за полу, і я відчув, що червонію від сорому.
— Поки зійдемо — смеркнеться, — сказав я.
— Ходімо, — озвалася Дружана і теж чогось спалахнула.
— Замість питати про дурниці, — сказав я, — розповідай про Красний Діл.
— У сусідстві з нами мешкала цікава жінка, — мовила Дружана, подаючи руку. — Чоловік довгі роки мріяв покрити бляхою хату. Жили ощадливо. Перед війною сподіванка справдилась, та жінка лишилася сама. Вона ходила селом і вихваляла чоловіка: "Божечку, що за добра душа! Божечку, який шпаровитий!" Хата стояла на грунику, світилася блискучим дахом, і молодиця глипала на осідок, набожно склавши руки. Якось посеред дня звіялась буря і зірвала дах. Клапті рознесло, почіпляло на дерева. Молодиця прибігла до нас сама не своя. Батько каже: "Не побивайся, молодице, накриємо хату". А Павлина: "Божечку, якби ви узріли, як воно файно летіло!.. Чую, дудонить. Я надвір, а вітер несе, несе… Якби ви, Стаднику, виділи!" І кожному стрічному — те саме: "Божечку, як файно летіло!" Через місяць з фронту прислали похоронну і пачку чоловікових листів. Щовечора Павлина приходила й, плачучи, читала мені листи. Чоловік писав, що любить її, що тужить, вона опухала від сліз, голос охрипав до шепоту, та продовжувала читати, доки не падала від знемоги.
Дружанині вії затремтіли, і на очі виступили сльози.
"Надто ти трагічна в мене", — подумав я.
Вона легко й упевнено йшла попереду, ледь схиливши набік голову. З кожного руху щось мені наспівувало, але було в тому багато таємничого і незбагненного. Воно нагадало про себе і в гостях, коли я сидів між захмелілими хлопцями, а Верешко запросив Дружану до танцю.
У неї був трохи спантеличений вигляд, і я їй підморгнув. Дружана всміхнулася. Вона й танцювала з тою застиглою усмішкою, і я спохватився, що цілком її не розумію, що вона належить не мені.
— Що в тебе за скрута, Ксеню? — запитав ватаг, вмощуючись поруч.
— Усе гаразд.
Старий хитнув головою і пробурмотів:
— Тут, я тобі скажу, маркітно. В полонині було відрадніше. Коли світ у надсаді, людині треба висоти і просторів.
Верешко хвацькувато потрясав чуприною і притоптував. Чигрин з Данилкою пливли в танку, як пара лебедів. Хлопці, опершися ліктями на ляду, п’яно гуторили про російських генералів, про війну.
— На Черемош їм не заманеться.
— Ходять чутки, що Бем-Ермолі[71] готує контрнаступ.
— Фішер[72], утікаючи, погрожував, що половину Буковини зашле у Талергоф[73].
— Це той, що благословляв гуцульський легіон?
— Той самий пес.
Хотілося крикнути: "Замовчіть!.. Замовчіть і посидьте тихо!"
— Румунія лагодиться виступити на боці Антанти.
— Якщо на Буковину прийдуть румуни, то нас вважатимуть підсобниками Бем-Ермолі.
— А тепер Бем-Ермолі вважає нас підсобниками росіян.
— Допомагаємо?
— Так виходить.
— Знищення!
— Для всіх — зрадники… Для всіх держав світу.
— Випийте, хлопці. — Я наповнив чарки, а коли вони випили, налив знову. — Дай Боже здоров’я, хлопці! Дай Боже, хлопці!
— Дай Боже, Ксеню!
— Дай Господи!
— Нащо споюєш? — посміхаючись, спитав Кошута.