В одну мить з Оксена здерли все, що на ньому було. Звели смердючим тунелем у підземелля і штовхнули в темряву. Він спіткнувся і розбив собі коліна й лікті. По тілу, падаючи на бетон, дзвінкими краплями стікала кров.
Його методично били і допитували. В його легенях застрягли осколки, він кашляв кров’ю, тепер вже весь час відчував присмак заліза в роті. Він мовчав, але вони мали його документи і швидко довідалися про все, що їх цікавило.
— Чому після війни не вернувся додому? — на кожному допиті повторював слідчий.
Якось Оксен спробував усе до ладу пояснити, та одразу ж переконався, що ліпше мовчати.
— Мене наприкінці війни забрали на італійський фронт, — сказав він. — Під Капоретто тяжко поранило в груди. Підібрали італійці. До кінця війни лежав у лазареті. Мене виписали, але я не міг стояти на ногах. Попросився на роботу в тому ж таки лазареті.
— Ви були в шпигунській школі, — грюкав кулаками слідчий.
— За шість років зібрав гроші на дорогу…
— Вас чудово забезпечили, кому ви очі замилюєте! "Справою" цікавилися крайові власті. Його вже мали судити, та раптом повернули папери "на дізнання". Знову били й допитували. Нарешті через півроку перевели до в’язниці. Він заледве звик до напівтемряви після безпросвітної ночі катівні. На інших арештантах теж не було живого місця: замість облич — струпи, криваві синці, потріскані губи, понадривані вуха. Один був позбавлений відчуття і мочився під себе. Наглядач бив його по голові, він не міг говорити, тільки схлипував.
Під дверима камери завжди стояли на підслухах. В’язні утримувалися від балачок. Лише після того, як зачитали вироки, дехто став говорити вві сні.
Всі заарештовані за "участь у бунті" були засуджені до смертної кари. У вироку давали коротке пояснення: "У зв’язку з тим, що російський уряд посіяв серед населення герцогства ворожі почуття до братнього румунського народу і що основна частина населення герцогства — румуни — зазнає від носіїв цих почуттів усіляких кривд і знущань; королівський уряд бере на себе повну відповідальність за безпеку румунського населення і з величезною суворістю придушуватиме будь-які спроби до непорядку, очистить край від злочинних банд".
Оксена звинувачували в тому, що він прибув на Буковину зі шпигунським завданням і намагався спровокувати збройний заколот. З Розлуча надійшла підписана нарохом характеристика. У ній повідомлялося, що Супора ганебно, із засідки, вбивав австрійських і російських солдатів, що цей змалку кровожерний дик зазіхав на життя дяка і багатьох чесних громадян. Сюди ж приплели, що вісім років не давав звістки додому, жив за кордоном з кількома жінками, торгував наркотиками.
З місяць в’язнів не турбували. Потому щоранку водили розстрілювати — і милували. Вишикують під муром, солдати піднімуть гвинтівки, та раптом до офіцера підбігає вістовий, дає папірця, офіцер знизує плечима і в’язнів заганяють до камер.
Збожеволів хлопець, позбавлений відчуття, ще один вмер від розриву серця, двоє не прокинулися зі сну. Оксен лишився в камері один. Йому справно носили баланду і водили на прогулянку. Якось наглядач спробував поговорити. Оксен не озвався. За це два дні морили голодом, відтак напоїли горілкою. Він лежав горілиць із заплющеними очима — й хоча б пара з вуст.
— Ей ти! — розбудив його наглядач. — Послухай, що я тобі пораджу. Напиши, що твої родичі до третього коліна — румуни і сам ти румун. Плюнеш мені в лице, коли не випустять. — Наглядач стишив голос. — Тебе пошанували. Ти буйна голова, можуть взяти в жандармерію.
Оксен мовчав.
— Подумай, — сказав наглядач.
Оксен повернувся до нього обличчям, довго дивився в хитрі банькаті очі.
— Подумай. — Наглядач нетерпеливо забарабанив пальцями об мур, нахилився до ліхтаря і підкрутив ґніт.
— Segni il tuo corro[74].
— Говори по-румунському, — з надією промовив наглядач.
— Ядуха…
Наглядач зблиснув очима і вдарив його в обличчя. Він знепритомнів.
Рік і дев’ять місяців його томили в Дофтанській фортеці і перевели назад до Чернівців.
— Набрався розуму? — безбарвним голосом спитав той самий наглядач, відмикаючи двері знайомої Оксенові камери. — Дофтану — пекло, я знаю. Дивуюся, що ти вижив. Видно, знову пошкодували… — Він несподівано розсердився і гримнув за собою дверима.
Оксен заснув. Коли прокинувся, був уже вечір. У камері з’явився клишоногий столик, на гачку висів запалений ліхтар. Увійшов наглядач і поставив на столик письмове приладдя.