Вночі він пройшов Сторонцем над Усть-Путилою. З долини повзли шуми рік на водозливі. Оксен спустився в мочаристу падолину, скосив навпростець до села, та нараз у межиріччі затріскотіли рушниці. Він довго прислухався і вертів на всі боки головою. Коли стрілянина ущухла, повернув назад, пересік кам’янисту гряду на узліссі й пірнув у нетрі.
Він знемігся й ледве йшов. Світив місяць. Десь глибоко у затіненій ущелині градним боєм тлумився на скелястих уступах Бісків потік, названий так тому, що ним ніби керував невгомонний біс: то мов сльозина між білим камінням, а то, невідь-звідкіль узявшись, вода падає на скелі десятками кубів і котить у Путилівку гігантські гранітні валуни.
Оксен зігнувся набрати у пригорщі води, і сили покинули його. Хвиля проволокла безвладне тіло кілька метрів і приперла до каменя. А вранці води в потоці відбуло. Пригріло сонце. Оксен глипнув на завісу з променів між смереками і подумав: "Я не піду туди, якщо вона не покличе". Одначе на серці було так важко, що він жалібно простогнав:
— Дружано…
Вона не озвалась. Він здивовано дивився на сріблясту запону між смереками, не втямкуючи, де ділася веселка, яку він щойно бачив. Напружив зір. Не було ні веселки, ні Дружани.
— Дружана вже пішла на стаю, — зміркував він. — Сьогодні в нас весілля. Де забарився Чигрин?
Раптом на нього звалився непереборний смуток, і він впав на каміння.
По хвилі пам’ять і інстинкт знову розпочали двобій. Оксенові здалося, що він на полонині. Отже, додому на північ. Він пришвидшив ходу, надвечір дістався до Німчицького перевалу, оглянувся, а поза ним, синіми хвилями піднімаючись до неба, скільки сягало око, простяглися пасма гір. Так і не збагнувши, що вдруге йде протореним плаєм, що вже було пройшов половину дороги додому, знову зашкандибав до Розсічного.
Крок за кроком його обіймала десь далеко полишена задума, пронизана сподіванкою і чеканням; мозок запрацював, згадалося дещо з пережитого. Він спохватився, що йде без сорочки, в порваних підштанках. На тілі занили рани. Він глипнув на покалічені ноги і захитався, застогнав, мусив ухопитися за смереку, аби не впасти.
— Боже… — зітхнув.
Потемніло в очах, і ці темні, ще малозрячі очі заливали мутний піт і мутна від сукровиці сльоза. Щеміли і кровоточили подряпини на чолі, на руках, на грудях, на стегнах, а ступні стали суцільними ранами. І якби Бог був милосердним, він потримав би його ще кілька днів без пам’яті, бо так йому було б, мабуть, легше.
Упавши, він пролежав до холодних присмерків. Вранці над Бісковим потоком його спіткало божевілля: він натрапив на ту саму срібну запону між смереками і веселку. Рушив до них бігцем, розсунув гілля, а там темно, покрапали росини, ніби хтось утікав. З рота бухнула кров. Потекла ручаєм, обвила теплом пальці на руках, згусала живим кораловим намистом. Він остаточно отямився. Доповз до потоку, змив кров, підняв забутий минулого дня вузлик зі сливами і поволі, заощаджуючи сили, пішов понад Путилівкою до Черемошу. У Піпетках знову піднявся на гору. В синій імлі виріс рогатий віл — Максимець. Надвечір на тлі заграви показався вигодський хутір. Оксен вирішив заночувати в Горинів. Він прискорив ходу, і ніч ненабагато випередила його: в хатах ще не світилося. В таку годину молодиці при ліхтарях доять корів, на котрий осідок не ступиш — всюди чути поциркування молока у відра, погейкування. А в хатах бавляться діти: сповнені загадкових змін вечорові хвилини непокоять малечу і вимагають руху.
Оксен простяг до клямки руку і намацав колодку. Думаючи, що господарі кудись вийшли, вмостився на камені, понурив голову. Так йому заблагословилося на світ. Його розбудив холод і шелест вітру. Хутір німував. Насилу випроставшись, Оксен кинув погляд на садиби. Всюди вікна були забиті жердками. З бантини під дашком стайні за ним стежили хижі очі здичавілої кішки. Оксен видибав за ворота.
"Всі в полонині", — втішив себе.
Доївши сливи, виполоскав у потоці сорочку, розстелив на траві і ліг. Його нудило. Підкралась здичавіла кішка. Вперлася незворушним колючим зором і завмерла. Людина їй була вдивовижу.
— Киць…
Ледве витиснувши з себе одне слово, він жахливо знемігся і відчув огиду до людської мови. Кішка вигнулась дугою, підстрибнула і припала до землі.
"Піду…"
Натягнув на себе ще мокру сорочку, оглянувся на хутір. На стіні однієї з хатин побачив табличку. Чим ближче підходив, тим сильніший пронизував жах.
"Чума!"
Відкинувши заворітницю, зайшов на подвір’я. Від серця відлягло. На табличці латинськими літерами і кирилицею було написано: "Ворбіць нумай роминеште!"[76]