— Смачного вам.
Я подякував кивком. На її лиці мелькнула гримаса невдоволення, очевидно, хотіла побалакати.
Пообідавши, вийшов на вулицю. Тут все ще тривав шарварок. П’яні молодиці ходили, обійнявшись з румунськими солдатами, парами спиналися на течеру за цвинтарем, у щілинах між будинками розпивали горілку. Я протовпився до схожої на конюшню колиби, де містилась поліцейська управа. Черговий переглянув документи, замислився.
— Чого ви тут не бачили? — нарешті спитав.
— Як — чого?
— Сифіліс, сухоти і всіляка холера. — Він сів на лаву, перехиливши голову, тоскно дивлячись на заплямлений чорнилом столик. — Нема вам тут що робити, — криво посміхнувся. — Все, що залишилось здорового, виїжджає до Канади. І правильно. Якщо побажаєте, складу протекцію. Пишіться, раджу, як братові.
Видно, він був з місцевих.
— Ні, — озвався я.
— Поміркуйте. Завтра відправляємо партію емігрантів. Вирішите їхати — заходьте перед обідом.
— Це не входить у мої плани.
— Ви й так мусите навідатися: начальник управи буде тільки завтра.
Під муром сидів одноногий інвалід у австрійському мундирі й пропонував перехожим лепсько зшиті чоловічі черевики. Довкола нього збиралися жінки, питали, скільки коштує, одходили. Не вгавав гармидер, ніхто не годився, та й сам інвалід не мав охоти розлучатися з крамом: просто вихваляв, і це йому справляло насолоду.
Ще один інвалід боком лежав на розі вулиць, простягнувши кукси одірваних рук, заплющивши очі і наспівуючи:
Молодиці клали біля його голови монети, та він ні разу не зиркнув на гірку мідяків; звівшись, поплентався вздовж поточний до лісу.
Мене знову полонила юрба п’яних жінок. Відбившись кулаками, я заскочив до корчми. Якийсь засушений, низькорослий, жалюгідний гуцулик із закислими очима розповідав, як привезли із австрійського лазарету безногого батька.
— Сестра взяла його за поперек, спустила з вагона мені на руки — а він легенький, як сірничина. Відніс на воза… Легесенький, як скіпочка…
Єврей допоміг мені пробратися через залу до комірки. За столиком сидів офіцер з молоденькою, щонайбільше п’ятнадцятирічною, дівчиною, за другим — років двадцяти красуня з розкішною короною каштанових кіс навколо голови. Єврей стиснув плечима, мовляв, нічого не вдію, сідайте до компанії з дівчиною. Я пустився до виходу, але він загородив мені шлях, мовлячи на вухо:
— Сідайте, прошу вас. Я підшукаю їй хлопця, а цю парочку випхаю, вони вже п’яненькі.
Дівчина сиділа боком до мене. Мені стрепенулося серце: ніс, чоло, вуста, підборіддя — ніби змальовані з Дружани. Я сидів мов ошелешений. Єврей про всяк випадок приніс пляшку вина і дві чарки. Я довго не смів підняти на дівчину очей. Невже може таке трапитися? Дівчина була наче молодшою Дружаниною сестрою. Я наповнив обидві чарки. Красуня й бровою не повела.
— Звідки ви? — спитав я нарешті.
— З хутора, — відказала дівчина, не глянувши на мене.
— З якого?
— А вам не однаково? — вона зміряла мене прицінливим зором. — Вам не досить, що я тут сиджу?
Губи її жалісно ворухнулися, та вона міцно стулила їх і відвернулась.
— Я місцевий, — мовив я збентежено.
Дівчина швидко глипнула на мене, зайняла попередню позу і знизала плечима.
— Я тут знаю кожний осідок.
— Пийте своє вино, — холодно промовила вона.
Я вихилив чарку, другу, налив знову. В міру того, як мене обіймав хміль, дівчина немовби веселішала. У дверях виріс єврей. Пін усміхнувся, через мить подав ще пляшку вина і закуску.
— Будьте спокійні, — досить голосно прошепотів він. — Гарантую…
Дівчина ледь усміхнулася на його слова.
— Випийте зі мною, — вперше на Буковині звернувся я по-українському.
Красуня злякано підняла брови і кивнула на офіцера, мовляв, не обберешся біди.
— Випийте, — попросив я по-українському. Дівчина спохмурніла.
— Вас заарештують. — Вона силувано усміхнулась до офіцера, який повернувся до нас обличчям. — Замовчіть.
— Підемо? — спитав офіцер подружку.
Та радісно потрясла кісками, мов заждалася цієї пропозиції. Вона падала з ніг. Офіцер взяв її за стан і майже виніс з комірки, бурмочучи:
— Concordanta… O Concordanta!..[77]
— Підемо? — запитав я сусідку, наслідуючи офіцера. Вона з ваганням поглянула на мене і звелась.
— А вино?
Знову вмостилася на стільці. Я випив рештки вина і розплатився. Сп’янівши, я щось розповідав про повстання, кляв сигуранцу і бессарабців. Потому перестрибнув на те, що в Румунії цілком можливе життя. На тартаку я стрічав засуджених за політику чернівецьких і бухарестських професорів. Дівчина то посміхалась, то боязко поглипувала на двері. Я подумав, що вона мене не слухає, і вдарив об столик кулаком: