— Ти побачиш, що завтра почнеться!..
Вона долонею затулила мені рота, підсіла ближче, майже впритул, поклала на плече голову. Коси її пахли бриндушками.
— Люди поховали зброю. Завтра…
Вона розсердилась і смикнула мене за комір. Я слухняно рушив за нею.
— Дурненький! — сказала вона через годину на царині, пригортаючи. — Я щаслива. Мені тебе Бог послав. У мене народиться син. Він буде красень. У його жилах тектиме кров гуцула.
Мене щось поривало бігти світ за очі, а вона нітрохи не соромилась.
— Люби мене, — прохала вона. — Ти мусиш знати, що я більше ні з ким не піду… Я його добре виховаю… Дурненький, в горах нема чоловіків. Завтра ще партію відправлять до Канади — і хлопця зі свічкою не знайдеш. Завтра їдуть. Того в Путилі стільки жінок. Що чоловікові, який їде на чужину, забавитися з молодицею? А їй цього дуже треба…
— Втікають з рідної землі?
— Тут і на хліб не заробиш! Люби мене, коханий. Люби…
— Я піду з тобою на хутір.
Вона міцно обняла мене і прошепотіла:
— То буде тяжке, несправедливе щастя. Нас проклянуть. Там самі дівчата і жінки. Ні!.. Що з тобою? Люби мене, гуцулику. Люби…
Вона зітхнула.
Колеса рубали гірський суглинок. Я попросився на підводу до жвавого миршавенького гірнячка, якогось гуцульського вишкребка. А на передній підводі безперестанку смоктав люльку Данило Крицяк. Я не пробував з ним заговорити, він — теж.
У Підзахаричах валка зупинилася на ніч. Емігранти посунули до корчми. Внезагаї зчинилася бійка, когось загамселили до смерті. Суперечки точилися всю дорогу. Наступної ночі усе знову змішалося, рвали один одному тіло і ламали кістки.
У Вижниці перед посадкою до вагонів емігрантів повели на медичний огляд. Половину вибракували з сифілісом, півтора десятка мали сухоти — цих лишили до поправки.
Нарешті поїзд рушив. Данило Крицяк рвався у вагон, репетував:
— Ксеню! Ксеню, скажи, що я добре відплачу. Ксеню!!! Вербувальник посміхнувся.
— Я навіть не спитав, як її звати, — пробурмотів я, думаючи про дівчину, з якою стрівся в Путилі.
Вона покинула мене сонного перед досвітком.
Поїзд набирав швидкість. Ми їхали мовчки. У Вашківцях я зійшов на перон, напився води. У Лужанах поїзд півгодини простояв. Я ходив уздовж вагонів. У мене пітніли руки. В Чернівцях наші вагони підчепили до довжелезного ешелону. Ешелон ридав. Ридав локомотив. Я вирвався з цього ридання на перон.
— Buna ziua[78], — привіталася до вух нафарбована повія. — Пане! — додала вона по-українському, зміркувавши, що я гуцул.
Повз нас прогуркотів локомотив із засвіченими фарами.
— Пане, ваш поїзд рушив. Ви відстанете.
Я взяв її під руку. Це була маленька пофарбована жіночка, і мені довелося нагнутися.
— Як би то так сказати, — мовив я їй на вухо, — щоб не схоже було ні на пам’ятник, ні на сльози.
— Прошу. Але нащо говорити про сльози плачучи?
— Щоб не схоже було, — повторив я.
— Але ж ваш поїзд відходить, пане, — сказала повія, піднімаючи на мене здивовані очі.
— Він уже відійшов, — посміхнувся я.
— Знаєте що?.. Ходімо до мене. Я наймаю затишну квартирку.
— Пішов би, — відказав я. — В мене багато часу. Але, розумієш, мені ніколи.
— Я вас не розумію, — роздратовано мовила повія.
— Отож-то! Noapte buna!..[79]
Полтва
КНИГА ПЕРША
Глава 1
Марта гортала потріпаний томик Поля Верлена. Книжка дісталася Марті після того, як Верлен "одсвітив" кільком поколінням львівських гімназистів; у ній бракувало сторінок, найкращі поезії з відповідними надписами на полях опинились у дівочих "пам’ятниках", і в томику, крім знаків окликів, подекуди ще не зовсім стерлися зітхання тих літ: "Мій солодкий квіте", "Моя — до могили" і навіть "Я віддала б тобі все що маю".
Донедавна, надибаючи ці зойки й освідчення, Марта намагалася уявити собі постарілих дам з молитовниками в руках і статечних сивоусих чоловіків у дні моди на Верлена; намагалася простежити їх життєві дороги аж до того моменту, коли руки так само звикли тримати молитовника, як колись тримали китицю бузку, а згодом — парасольку, і коли палкі погляди, що не минали жодної красуні, сповилися туманом втоми і байдужості. Думаючи про інших, Марта багато думала про себе. На майбутнє вона не малювала собі сьомого неба, але принаймні увижалося не те, що відпустила доля.