Підліток вийшов на вулиці Сапеги. Трамвай черкнув світлом кінну статую. За життя Сапега був нібито другом народу і меценатом культури. Вклавши у слова протилежний зміст, львів’яни прозвали трамвайну зупинку "Під конем". Заарештували трьох провідниць, що оголошували зупинки по-народному, і тепер вона безіменна.
На вокзальні перони не сягала стихія ринкових цін. Практичні жінки порадили Марті чимсвіт їхати сюди за продуктами. Молодиці з приміських сіл, ще сонні і роздобрілі від вагонної духоти, не торгувалися. Може, не хотіли з перших кроків дриґотіти на холоді, може, вселяло непевність принишкле, ледве освітлене місце, а може, кожна рада була виграти хвилину-другу на походеньки в крамниці. Марта любила їздити на вокзал ще й того, що спросонку селянки сипали такими свіжими, перлистими слівцями, яких на ринку не вчуєш: там в обігу "Co pani chce? Ile pani da?"[83]
До редакції Марта простувала з двома важкими пакунками, її манило додому, до Олесі, "фаетона" і грізної Марселли, одначе треба було відсидіти належні вісім годин у "звіринці", в прокуреній стайні з тріскотом друкарських машинок.
— Оце я розумію! — Шнибаюча хода алкоголіка: Марту наздогнав Захар Найда. — Дозволь допомогти?
Марта бридилася старих парубків, але сили покидали її і вона віддала Найді обидва пакунки.
— Гей-гей, два пуди натщесерце!
— Тобі не завадить гімнастика. Ач, який кругленький!
— Якби я був менш вихований, я тобі дещо сказав би, — одбасив Найда.
— Не жахай. Мені приблизно відомо, хто на що здатний.
— Я завжди собі клепчу: "Не вір святенницям".
— Що нового? — запитала Марта. За Найдою вкорінилася слава пліткаря.
— Благословенний Львів мирно передрімав ще одну Божу ніч. Тільки на Городецькій роздягли якусь російську емігрантку, а на Пекарській пограбували крамничку.
— Для мене всі емігранти злилися в образі Івахіна, і я їм нітрохи не співчуваю. Звичайно, лишитися під холодним дощем у сорочині на бретельках — не велика приємність. Ти знаєш якого-небудь гідного емігранта?
Найда посміхнувся:
— На жаль, ні. І з Жорою не сходився близько. Поруч ми фігуруємо тільки у редакційній приповідці.
— Про те, що газета тримається на трьох "г", яким досить Найди?
Найда розсміявся.
— Гектор Свид, Георг Івахін і Гамільтон Полянський… Так, цим ніколи не загрожуватиме звільнення. Захаре, ти працював на особистих дорученнях редактора?
— А що?
— Свид третій раз натякнув, що відрядить мене в повіти. Мене ця перспектива просто мордує. Я не можу покинути Олесю. Дитина не перестає тремтіти, що знову згубиться.
— Третій? — перепитав Найда. — Взагалі, це знак того, що на тобі зупинилася його увага. Але вважай, що ти для нього перестала існувати.
— Чому?
— Він лякає тричі.
— Я що-небудь втратила?
— Від того, що не скористалася його увагою? Можливо. Принаймні ти сиділа б в окремому кабінетику поруч з його кабінетом, а Свидові наміри змінилися б після чергового виклику до начальника секретної служби.
— В такому випадку — шкодую.
— Усе, що ми робимо, серденько, десь розігрується, як на нотах. Враховано навіть те, що ти сьогодні їздила на вокзал за продуктами, запівдарма набрала всякої всячини, прийшла до редакції в доброму гуморі, отже…
— Чого ти замовк?
Найда гукнув Свидовим голосом:
— Мартусю, всипте трохи перцю цій комуністичній "Нашій правді".
— Але ж вона не комуністична.
— Підозрювати корисно. Не тоді стайню замикати, як коней покрадуть.
— Ось як!
— Ми, ягідко, мов сліпі котята, не бачимо, що нас загнуздують побутом і нікчемними обов’язками. Одразу видно, що психологію ти студіювала в жіночій гімназії.
— Навіть де-небудь враховано, що такий-то Найда до такої-то пори лишиться вірогідно старим парубком і це можна використати так-то і так?
— Коли вже дишлом у мій тин… — Після паузи Найда сумовито промовив: — Бачиш, руки мої в мозолях. Але вони завжди розслаблені. В додатках до календарів про це пишуть: "Людина невпевнена в собі, всі її добрі наміри потребують підтримки сильнішої натури, через сором’язливість не сміє освідчитися жінці, котру кохає…" Може, й вони гортають календарі.
— Зате я певна, що твоя любов до новин служить службу.
– Є лази і перелази. Вони вивчають нас, ми — їх.
— О!
– Інакше не виходить.
— Стривай. Я про щось хотіла спитати, а ти нав’язав тему про архітекторів людської западні.