Хвороба перебігла мої наміри. В мами я пролежала кілька днів. Вертаюся до Львова перед вечором. Нараз кінський тупіт. Верхівці промчали мимо, відтак повернули назад. Я опинилася між сідлами. Сапають коні, сапають вершники. "Jaka dziewczyna!"[87] Одного я відштовхнула, вихопилася з-поміж коней, та жовніри спішилися… Вони б не заволоділи мною, хоч їх було чотири. Капітан Ренет — він ходив ще в капітанах — гукнув: Przywiązać do krzyża diablice![88] На межі — дерев’яний хрест, які ставили проти чуми, війни чи на спомин про наглу смерть. Прив’язали пасками руки до поперечок, розп’яли… Я була при повній свідомості. Затих тупіт копит. Навколо мене смердить горілка. Падає нічна вільгість — ще нудніше тхне. Досвіта зиркнула додолу, на запнуту за пояс спідницю; вітер куйовдив тороки порваної, закривавленої сорочки. Я себе зненавиділа за те, що жінка. Ненависть… Смикалася, смикалася, розп’ята, нарешті сягнула ногами землі, виповзла з ремінних петель, та рук не визволю. Мордувалася, доки не виважила, не завдала собі хреста і понесла його до полковникових казарм, стала перед стіною солдатів. Полковник промовляв до них, глип на мене — і рука за револьвер. Та вояки розреготалися. Ренет теж сміявся… Того ж таки вечора полковник зайшов на кухню. Лялечка вже спала. Сів поруч на лаву, пригорнув, поцілував… Я стала його коханкою. Він накидався на мене, як хижак, не мовлячи ні слова. Це тривало донедавна. Полковник застав Лялечку з Ренетом за нескромним заняттям. Щось в ньому переломилося, і мене відправили. Подарував цю кам’яничку… Я не піду в монастир, пані Марто. Але я боюся, що є на світі любов, прихильність, добра і ласкава чоловіча ніжність. Я їх боюся, як пекла. Я хочу, щоб мене брали силою, шпурляли на підлогу і з хрипом шматували зубами мої груди, били за втому по лиці… Ідіть уже, пані Марто. Йдіть спати…
Глава 5
— Привіт!
— Дай Боже! — Не дивлячись, Найда помахав рукою, дописав речення і гукнув: — Алло, лисичко! Є новини.
Співробітники газети щойно сходилися.
— Цікаві?
— Пальчики обсмокчеш. Свид полаявся з "розвідкою".
— З Полянським?!
— Хтось когось з’їсть.
— Так, — погодилась Марта. — Будуть жертви. Якось дивно посміхнувшись, Найда повідомив, що сьогодні вранці в нього одібрали годинника.
— Ватага отакенних! — Найда торкнувся пальцями горішньої віконної рами. — Стиснули… А як одягнені! "Пане, ви не запізнюєтеся на роботу? Ні? І ніколи не запізнюєтеся? То навіщо вам машинка? Цей пан свою загубив. — Розреготалися. — Пильно біг і не мав часу шукати. Оддайте годинник, вельми вдячні…" Не ходи досвітками на вокзал.
Наспівуючи, Найда зачимчикував до свого столика.
— Пані Чорнеза, вас запрошує редактор. Неприємні в мене функції… — посміхнулася секретарка.
— Я колись запущу у вас чорнилкою, — теж осміхнулась Марта.
У Свида були відвідувачі. В патлатому літньому чоловікові з блідим обличчям і козацькими вусами Марта впізнала Костя Грушевича. Крім нього — композитор Павло Ганиш і художник Олекса Чорнота. Полянський, ніби нічого не трапилося, сидів, пахкаючи цигаркою, на звичному місці під вікном. Ганиш уступив Марті стільця.
— Марта Чорнеза, — відрекомендував її Свид.
— О, дуже приємно, — з ввічливістю випущеного з тюрми інтелігента поквапився Грушевич. І повів річ. — Я буду говорити коротко, панове. За кордоном поширюються чутки про повну деукраїнізацію наших шкіл. Дехто з прудких галичан уже носиться з проектами відродження так званих рідних шкіл[89]. Якісь люди рушили в села за добровільними датками. В письменницьких колах і серед духівництва виникло міркування, що це передчасні заходи, якщо не шкідливі: чи не викличуть репресій?.. Треба, мабуть, спростувати думку про потребу рідних шкіл. Правда, ніхто з нас не має стільки часу, щоб власноруч написати відповідну… легкостравну відозву. Од "Народної долі" пан Свид рекомендує нам підмогу в особі пані Марти. — Грушевич адресував Марті поклін з усмішкою. — Якщо ви згодні, пані Мартусю, просимо в середу вранці прибути до митрополичої резиденції.
89
"Рідна школа " — культурно-освітня організація, заснована в 1881 р. Виходив двотижневик з такою ж назвою.