Марта знала, що, пригортаючи Юліана, дивитиметься кудись в далеч, наперед готова до появи жандармів (вона виходила з кімнати, і вони увижалися на сходах, за дверима, під штахетами). Але потому вона звикне до Юліана, і, щойно усміхнеться якась радість, — його заберуть, і вона подумає: "Хоч би в душі якийсь перемикач був…"
На перон з галасом вигулькнув гурт циган. Моторна, струнка, впевнена, як принцеса, до Марти наблизилась вогнистоока циганка.
— Золотого, пані, — скажу майбутнє.
— За золотого можна день прожити, — відказала Марта.
— Але, як віриш у свій льос, грошей не лічиш.
— Чому ви такі безцеремонні? А якщо в людини щось таке на серці, що вона потребує спокою?
— О пані! Слова "майбутнє", "щастя" і "любов" бринять в кожному з нас, як мамина пісенька. Ворожки того і надокучливі, що ці слова дуже гарні. Навіть молитва вдячності сумна, пані. А це…
Не доказавши, циганка війнула довгою збірчастою спідницею і гордовито зацокала каблучками до селянки, що й далі стояла посеред перону, не знімаючи мішок з плеча. Проте і біля селянки їй не поталанило: вона вернулася, навіть не забалакавши.
— Але ж майбутнє, щастя, любов, пані…
— Одчепися, — відмахнулася Марта.
Гурт циган стрів молоду ворожку вибухом реготу. До Марти рушила пара циганчат: хлопчик і дівчинка. Марта дала їм по мідяку. На знак вдячності вони проспівали куплет якоїсь пісеньки, приплескуючи в долоні, їхні личка набрали серйозного і відчуженого виразу.
"Боже, як Олеся тремтіла, коли я йшла від Миросі, — подумала Марта. Жаль озвався в її грудях майже фізичним болем. — Треба кудись з нею поїхати, їй бракує вражень. Дитина так далеко зайшла в страхи, що я побоююся за неї".
Марта дотепер відчувала на шиї холод Олесиних ручок. Вона героїчно трималася, щоб не заплакати, але голос її дрижав, вона захлиналася словами… В дітях це так зворушує… Марта зітхнула. "Я ще встигла б привезти Олесю на вокзал. Але ні, хто його знає, які в Юліана наміри. Може, нездужає, може, доведеться шукати пристановисько, найняти доглядачку? Олеся з Юліаном не лишиться ні на хвилину, буде тягнутися хвостиком за мною…"
Марта купила на привокзальному майдані два кілограми яблук і кілька булочок, їй здалося: на неї надто пильно глипнув якийсь тип у дорожньому плащі, що стояв при вході у вестибюль і стриг нігті маленькими ножичками. Вона зазирнула до почекальні, тип дивився їй услід. "Як вас підбирають, — посміхнулась Марта в душі, — що всі ви схожі? Дивно. Чимось схожі конфіденти, наглядачі, урядовці відповідних розрядів… Одягаються… Так, одягаються однаково. Однострій секретного агента. Однострій пепееса, ендека, х’єна[92]. Пика — "монополія польська, стандарт — номер такий-то…" Ендеки взуваються в чоботи з високими халявами і носять сірі брилі. Це натоптані самовдоволені човгачі… Агент лишився у вестибюлі. Очевидно, представляє секретну службу на вокзалі".
На пероні Марта несподівано наткнулась на Гамільтона Полянського. "Накликала! — вигукнула вона подумки. — Бетховен сказав би про наш час, що все довкола мусить не тільки мовчати, але і ходити наосліп. Варто побачити одного шпика — і перед тобою винирне ціла сотня".
— Добридень, пані Мартусю! Куди дорога стелиться? Свид послав у відрядження?
— Щоб він нікому не снився, ваш Свид. А ви куди?
– Іду до Золочева.
— Справді?
— Хіба й ви туди? Оце прекрасно! З тої хвилини, як я перестав працювати за фахом, в мені навіть осли розпізнають розвідника. Почуваю себе погано в поїздах. Знайомства не кортить шукати, бесіди не цікавлять.
— Так, я до Золочева, — сказала Марта. — Довго туди їхати?
— Близько чотирьох годин. Це ж не транс’європейський експрес, а приміський чумазий волик.
— Жах.
— Верхи на доброму конику можна добратися швидше.
— Чого це розвідка виглядає невиспаною?
— Я це саме подумав про одну даму.
— На обличчі — інтелігентська блідість, втома.
— Од нудьги, Мартусю. Я вчора вирішив завести щоденник. Купив чудового паперу, письмове приладдя, але день вдався цілком посередній, ні рядка невартий. Оглянувся назад — не знайду, з чого почати. Захимерив. — Через мить Полянський усміхнувся і мовив: — Одначе я зворушений вашою уважністю. Чи не до Юліана ви їдете, Мартусю? Вас зацікавив світ, люди…
— Якраз навпаки, — посміхнулась Марта.
— Ось чмихає наш чумазий.
— Нарешті. А пасажирів чимало. Ходімте. Якщо виконати обряд ввічливості, можна лишитися на пероні.
92
ППС — польська партія соціалістів. Ендеки — члени національно-демократичної партії, що захищала інтереси буржуазії і поміщиків. Х’ЄН (Християнський союз національної єдності) — контрреволюційний блок буржуазних партій.