Вона тісно припала до Юліанового плеча.
— Вернемось, Мартусю? — це була перша його фраза. Досі він лиш повторював її ім’я.
Марта глянула довкола, ніби прощаючись з мокрим порожнім полем.
— Вернемось, Юліане.
Їм смерклося на околиці міста. В неоковирному курятнику з червоної цегли зачмихав "Перкун" — чудо пансько-польської індустрії, і над вулицями спалахнули електричні ліхтарі. (Газети писали, що двигуни марки "Перкун" "присвітять" батьківщині в дорозі до щасливого життя).
Юліан найняв візника. Моторний коник зацокав копитами уздовж єврейських крамничок з дбайливо позачинюваними віконницями ("Очевидно, і тут грабують", — подумала Марта). Бричка пірнула в темну вуличку. З одного боку її здіймалася стіна осокорів, берестів і акацій, з другого — котеджі прусського типу з вежами, стрілчастими фаціатами і чудернацькими мансардними надбудовами.
— Це, мабуть, цвинтар? — спитала Марта Юліана, вдивляючись у мовчазну стіну дерев.
— Так. Його цікаво оглянути, — сказав Юліан. — Гробівці, мармур, золоті написи — і довгий ряд неосквернених (можливо, лиш у Золочеві) вояцьких могил. Шляхта відпочиває в мирі поряд зі своїми ворогами. Здається, що в Бучачі виклопотали дозвіл на впорядкування вояцьких могил. Власті нібито зважили на домагання родини Крушельницьких. Там полягло багато хлопців. Якесь затуманення спонукало "стратега" Петрушевича[93] кинути на оборону тунелю, крізь який прокладено шматок залізниці, недобитки гуцульських куренів. Галлер вирішив, що в тунелі—арсенали. Бої точилися майже тиждень. Гуцули опиралися до останнього подиху.
Марта зітхнула, трохи згодом спитала:
— Куди ми їдемо?
— До мене.
— Ти знову зупинився в якоїсь старої відлюдкуватої вдови?
— Цього разу в удівця.
— Боже! Мені не вкладається в голові, що ти поруч. Там хоч привітно, гарно?
— Де я замешкав? Тобі сподобається.
— Великий цвинтар, — промовила Марта. Гадки її вернулися до щойно сказаного Юліаном про Бучач. — У нашій редакції, Юліаночку, знедавна працює збанкротілий розвідник Полянський. Він висловив жахливу думку, що ми терпимо через психологічні поразки.
— Це правда, — тихо озвався Юліан. — Галлер мав сорок тисяч багнетів. Але вся Європа трубила про "скорий похід залізних дивізій". Ти знаєш, що Галлер формував свою банду у Франції? Ну ось… Можеш собі уявити, як захлиналася польська пропаганда. "Бунт галицької схизми розчавлять доблесні варшавські і краківські легіони". Армія Галлера має на "озброєнні танки і літаки. Ми поставимо на Збручі броньовий щит…" На штабістів такі заяви впливають. Командування Петрушевича завагалося. Тому своєчасно не захопили Львів, дозволили підняти голову реакційному охвістю… Якраз за Львів, а не за якісь тунелі треба було битися до останньої краплі крові. Втрата Львова стала непоправною поразкою. Потім бився революційний народ, а не проавстрійська Петрушевичева держава; і народ приборкали, як стихійну силу… Стоп, пане! — Юліан торкнув візника на передку. — Ось вам гонорар, ми дома.
Юліан простягнув через хвіртку руку і, як господар, одімкнув якийсь хитрий засув. Будиночок був оточений садом, відчувалася близькість ставу чи озера. Юліан напотемки запровадив Марту до кімнати і витер сірника.
— Хазяїн, — сказав він, — ідилічно настроєний чоловік і ненавидить такі блага цивілізації, як електрика. — Юліан запалив свічки на скульптурній підставці, окинув поглядом кімнату, наче ще раз перевіряючи, чи вона влаштує дружину. Він навстіж розчинив порожню шафу з низкою плічок і допоміг Марті скинути плащ. — Звикай, а я поки що нагрію води і принесу вечерю. — Та він став, усміхнений, на порозі. — Мартусю! — покликав. Марта причісувалась перед вмонтованим у шафі дзеркалом. — Ану згадай… Ні, не згадаєш. Сьогодні ж мій день народження.
— Юліане… — Марта поцілувала його. Коли він зачинив за собою двері, тихо примовила: — Того він зосереджений і задумливий. А мені пам’ять одібрало…
— Я сьогодні вранці подумав, — сказав Юліан, увійшовши з накритою тацею, — що ми, осінчата, котрі народилися в сльоти і снігові шарги, люди не романтичні і без ліричного камертона в серці.
— Але тебе це не стосується, — усміхнулась Марта.
— Може, це того прийшло на гадку, що я сумнівався, чи ти приїдеш, і почував себе не зовсім добре.
Марта вклала до папки Юліанові рукописи і прибрала зі стола книги.
— Що пишеш, Юліане?
— Чорна, невдячна і зайва, як на здоровий глузд, праця: все той же комплекс засмальцьованої неповноцінності, байські старожитності в сфері найновітніших стосунків і таке інше, — відповів він не без сарказму.
93
Петрушевич — президент Західноукраїнської Республіки, проводив політику загравання з польськими окупаційними властями, не визнавав більшовизм як політичну течію.