— А що читаєш?
— Чогось знову принадив Гріммельсгаузен. Часом дорослі пильніше вслухаються в казочки, які розповідають вечорами дітям, ніж самі діти.
— Ще одно запитання до повного інтерв’ю: з ким зустрічався?
— А можна про це після вечері, Мартусю?
— Йти мити руки?
— Двері до кухні відчинені, там світиться. Через хвилину вернувшись, Марта спитала:
— Чим займається господар?
— Господар… — Юліан посміхнувся. — Це наймит багатого галицького емігранта, що приїхав з Аргентини вмерти на своїй землі. Прізвище господаря-наймита Тодосій Сліпчук, він родом із того села, що й Прокіп Повсюда. До речі, Прокопа на місяць привозили до Бригідок. Повсюда-Завадович, Прокопів брат, добивався перегляду судового вироку. Помучили чоловіка допитами і знову запроторили в копальні.
— Не скоротили термін?
— Довічна каторга — це така юридична категорія, що викликає вагання лише в диявола і Бога. Можуть мінятися королі і президенти, можуть відбуватися перевороти і революції, та особливо небезпечний для нації злочинець не звідає ні милості, ні співчуття.
— О Господи! Це не світ, а тюрма.
— В’язниця, Мартусю. У цієї назви багатіші асоціації. Зв’язки, прив’язь, пов’язування, перев’язування… Сліпчук подарував мені на іменини пляшку аргентинського рому. Може, за допомогою чарки ми одв’яжемося від клопотів?
— Даруй мені, Юліаночку. Я — наче дитина: хочу поговорити про страшне, щоб не боятися. Все, більше не буду докучати. Бо то й чужа хата: вікна видаються темнішими, стеля — нижчою, тиша — підозрілою. Я того спитала, чим займається господар, що так всюди чистенько, акуратно, але якось необжито.
— Аргентинець купив Сліпчукові цю садибу із обстановкою. Жарти долі: сім’я, що тут мешкала, емігрувала до Канади. Ну, Мартусю, нехай їм добре буде, — нехай усім гаразд буде. — Юліан наповнив чарки. — Що ти мені сьогодні побажаєш?
— Волі, волі і ще раз волі, Юліаночку. — Марта підняла чарку, та неслухняні губи стрепенулися, на очі набігли сльози і вона поставила чарку" метнулась до шафи за хусточкою. — Тільки волі, — додала плачучи. — Все інше ти або маєш, або міг би мати.
Він сидів, похиливши голову і заплющивши очі, мовби перегортав сновидіння, вдивлявся у глибини пам’яті. Марта притулилась щокою до його високого ("франківського") чола і подумала: "Так, тобі лиш волі бракує. Ти не диктував би життя, як… оті кабінетні чини… Ти його робив би… Юліане! Чого я не маю сил стримати ридання і псую тобі свято?.."
Юліан узяв Марту за руки і посадив проти себе.
— Мені сподобалось одне місце в "Сімпліцісимусі", — сказав він з усмішкою. — Московський цар поставив Сімпліція перед вибором: або прийняти православну віру, тоді отримає дворянське помістя і житиме паном; або його зроблять слугою і не випустять з Московщини. Сімпліцій спитав шпика, що вертівся довкола нього, чому його затримали, як полоненого. "Зовсім ні, пане, — відповів шпик, — ти не в полоні, а лиш його царська величність виявляє до тебе таку милість, що не може з тобою розлучитися". Тоді Сімпліцій одрік: "Чого ж мене вартують?" — "А для того, — сказав шпик, — що його царська величність непокоїться, як би тобі не причинилася яка-небудь досада чи лихо твоєму здоров’ю". Отаке і в мене: то стережуть, то замикають. Але вип’ємо за волю, Мартусю, за волю. "Колись" нема, Мартусю. Є — "тепер". Я просто не можу надихатися повітрям, намилуватися небом. Дай сюди хусточку, я витру твої сльози. Я не бажаю твоїх сліз ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли. Цей час невартий ні сльозини. Він заслуговує тільки обурення і вироку. Нам треба жити і працювати, бо через півстоліття нащадки вважатимуть нас тупим, безвольним стадом. За життя! За працю! Нині і ці прості чесні гасла зазвучали фальшиво, з грубою нотою спонуки. Слава Богу, я їх проголошую тільки в присутності дружини, на своїх іменинах. Випиймо, Мартусю. Попереду — довга осіння ніч. Є час побалакати, назгадуватися і назагадувати. Так що ж чувати про наш університет?..[94]
— Тобі добре?
— Так, Мартусю.
— Ти так тихо відповів, що я скоріше здогадалася, ніж почула.
— Добре, рідна.
— Я щаслива, Юліане.
— З чого ти смієшся?
— Сказати?
— Так.
— А ти не сміятимешся з мене?
— Ні.
— Ти не забув:
94
Таємний український університет був створений у Львові 1921 року представниками демократичної української культури. На трьох факультетах — юридичному, філософському і медичному — навчалося до 1500 студентів. Ректором університету був обраний відомий літературознавець і поет В. Щурат. Університет існував на кошти добровільних пожертвувань. До викладання залучалися відомі на той час українські вчені, лікарі-нрактики, адвокати, вчителі. У зв’язку з відсутністю постійного приміщення й з метою конспірації заняття відбувалися в різних місцях, часто на приватних квартирах. Через арешти, конфіскації, цькування польської преси й жандармерії в 1925 р. університет припинив існування.