— Я радий, Мартусю. Розумію, що тобі було нелегко, — майже божевільна ідея! — Він похилив голову і додав стиха: — Ти маєш рацію: нас перетворюють у внутрішніх емігрантів. А діди онде, недолітки-хулігани створюють військову організацію[95]. Тому заснування підпільного університету матиме політичний резонанс. Але мене попередили, що власті вносять у чорні списки викладачів і студентів. Якщо комуністи продемонструють свою причетність до університету, якщо до тих списків приплюсують матеріали святоюрського процесу, цей заклад постараються скомпрометувати перед світом і зашлють усіх в концентраційні табори.
Марта відчула, які тіло її дерев’яніє.
— Цього не можна допустити.
Юліан ствердно кивнув і заходив по кімнаті.
— Я поїхав сюди, щоб не накликати на людей шпиків.
— Вони знають, що ти зупинився у Сліпчука?
— Безперечно.
— Коли ти вийшов?
— Два тижні тому.
— Тебе самого випустили?
— Ні, люба. З групою… Групою революціонерів. Пригадуєш Миколу Павлюка? Його схопили на похороні професора Кривов’яза… Хлопці геть виснажились, пішли в підпілля.
— А ти?
— Як бачиш, я при здоров’ї. Багато справ. Якраз минула пора утримуваних мудреців. Ці алхіміки нічого не створили. Незважаючи на подаровані сани й котеджі, їм на старість дошкуляє сумління, що могли б дещо зробити, якби не вислужувалися в наукових товариствах, як у яких-небудь чиновних. Ремства цих людей можна використати…
— Ти довго пробудеш у Золочеві? Юліан посміхнувся:
— У тихих болотах завелись чорти. Треба їх розбудити. — Серйозно додав: — Я відрекомендувався жандармам як член Наукового товариства імені Шевченка[96]. Вони посилено полюють за хлопцями, а мене тримають на оці, чекаючи, що до мене хтось з’явиться. А навідуються статечні князі чистої науки з бездоганною репутацією. Коли в Родзісада розсіється підозріння, що підтримую зв’язки з комуністами, переїду до Винників: ближче до Львова. Гра у гру, Мартусю… Тим часом таємний університет почне функціонувати. Ми ще в Бригідках спланували, хто з "незаплямованих" діячів керуватиме справами. На жаль, декому з них довелося жбурляти в обличчя всю історію: бояться. Поки що зупинилися на чотирьох кандидатах. Серед них — моя дружина, причому вона на себе візьме роль згодом: не сумнівайся, що й до тебе придивляються, хоч ти не входиш до жодної політичної організації.
— Якщо в тебе не буде змоги втрутитися, я можу покластися на людей, яких ти не досить знаєш?
— Будь ласка. Але я відчуваю за собою право ставити "діячів перед вибором: або допоможіть, або прокляте ваше ім’я. Для тебе цей, хай йому біс, метод не годиться…
— Вибач, Юліаночку: що — падає сніг? Юліан підступив до вікна.
— Мокрий недолугий сніжок. Вітаю вас, пані Зимо!
— Мені пощастило: я пройшлася в лісі якраз на переломі двох пір року. Ого, як завихрило! — марта наблизилась до вікна. — Ставок був ментрежний… Найважливіше, що все вже передчувало зміну, та чогось не здобулась думка, що то кроки зими.
— Небо рівного, сірого тону, як стеля в камері.
— Правда, химерно? Ніде ні хмарки, а земля вже біліє. Ніби проявляється безмежна фотографія.
— У такі хвилини, — мовив Юліан, — мені з якогось дива причуваються похідні сурми, увижається низка обозів, скачуть верхівці, бряжчить зброя, і мене самого охоплює хвилювання виступу, хоч зовсім невідомо, куди і для чого; мабуть, просто оживає предковічний інстинкт.
— А що я відчуваю? — з усмішкою сказала Марта, тулячись до Юліанового плеча. — Самітність. Може, і це — з тої ж опери? Чоловіки вирушали в похід, а жінки вдивлялися у порожні обрії, і було невимовно тоскно, бо в хижі ще не остигла зігріта чоловіком постіль, а його нема і довго не буде і ще не скріпилася звичкою надія: "Дасть Бог — вернеться…" Юліане, чого гуцули прозивають солдатів катунами?
— Тому, що не завойовували чужих земель, — осміхнувся Юліан.
— У Миросі Коваль є віршик "Ми не посягали". Якби ти знав, скільки гідностей вона нам відкрила! Мирося забула цю сентиментальну дурничку на столі в редакції, а Свид одніс складачеві і звелів видрукувати в день прийняття конституції. Приносять відбиток коректорці, та просить Миросю вичитати вірш… Я думала, що Свид зостанеться без очей. Мирося-щебетуха, Мирося-ластівка стрибала довкола нього, як пантера. "Яке ви мали право друкувати без мого дозволу? Фашист! Продажна свиня! Ви це зробили на прохання Івахова?[97] Яку статтю вирішили приклепати — п’ятдесят восьму чи шістдесят п’яту?"[98] А Свид наче проковтнув язика. Та що Свид! Ми всі отетеріли. Такого від Миросі ніхто не сподівався. Кричить: "Ви мене в "Атласі" пропили чи в "Брістолі?" Біжіть і повідомте свого Івахова, що з нього випустять погані нутрощі. — Пошматувала відбиток на клаптики і шпурнула Свидові на стіл. — У Галичині Івахов не дослужиться Бенкендорфової слави". Ми чекали, що Свид її звільнить, а він через півгодини став над її столиком: "Пані Мирославо, підкоротіть, голубко, свій репортаж, не вистачає місця на текстівку".
95
Йдеться про так звану Українську військову організацію (УВО), створену в Західній Україні 1920 року з колишніх офіцерів петлюрівської й Української галицької армії для боротьби проти радянської влади.
96
Наукове товариство у Львові. Мало власні видання, в окремі періоди у його діяльності брали участь І. Франко, В. Гнатюк, О. Маковей, М. Павлик.
97
Івахов — комісар львівської поліції, організатор заходів, унаслідок яких 30 жовтня 1921 р. був заарештований весь склад конференції Комуністичної партії Східної Галичини, виступав одним із головних свідків на суді над комуністами.
98
Статті, успадковані панською Польщею від монархічного режиму. Перша передбачає смертну кару за зраду інтересів держави, друга — за намагання відірвати й прилучити до іншої країни частину території.