Після тої ночі я проспав цілу добу. Потому я розкусив свого підприємця. Станція не мала свого маневрового паровоза. Тутешнім розпорядком відав Борислав, але щодня чергували інші бригадири, інші машиністи приганяли порожняк, словом, добрати в тому ладу початку і кінця не було ніякої змоги. За простоювання порожніх платформ підприємець мусив платити величезні штрафи, а йому не хотілося наймати більше вантажників, ніж у нього було п’ять і десять років тому. Махінація виглядала дуже цікаво. Ті самі люди робили ту саму роботу вдвоє дешевше, ніж вимагав розпорядок. На кінець терміну ешелон відправляли так, ніби він був готовий два тижні назад, і держава не мала до підприємця претензій. Звичайно, начальник станції міг реєструвати лиш, приміром, по три навантажених платформи, замість шести, бо підприємець його купив. Але в цьому був ризик: могли наскочити з Борислава, вчинити ревізію, тоді халепа. Коли ж я ті три платформи відтягував з колії, де працювали вантажники, то вина падала на залізничного бригадира і машиніста, котрі в поспіху чогось намикитили, подали не шість, а три платформи. Підприємцеві вигідніше було платити мені по двісті злотих на місяць, ніж наймати сорок нових вантажників з платнею по сорок злотих на душу. Так воно тривало з весни до пізньої осені. Еге, дивлюся, я зодягнений, Ганні купив купу сукенок, дітей можна виприньдити, як панських, добра панчоха грошей у сховку — пора втікати, бо в палиці два кінці.
— На цю весну знову поїдеш? — запитав тато.
— Атож.
Батько крутнув головою, мов кажучи: "От хитрий, бестія! Молодець".
— Ходи до нас спати, — тихо промовила Оленка, тулячись до мого плеча. Ми сиділи поряд.
— Старі образяться, — пошепки відказала я.
— То приходь завтра вранці.
Я кивнула. Так чи інакше, мені цього не минути, доведеться всіх відвідати.
Батько розповідав історію про пограбування полкової каси з часів італо-австрійської війни. Колись я не уявляла собі його солдатом, бо взагалі солдатів не траплялося бачити, а тепер не можу уявити, бо на них надивилася. Його похмурі зморшки і примарна войовничість настільки одомашнені і сталі, що важко припустити, нібито він був не те що солдатом, але й молодим.
Та історія мені відома. Його приятель ніс караульну службу в полковому штабі. Скарбник працював допізна і, йдучи додому, забув ключ від скрині. Батьків приятель забрав усі гроші, які там були, і закопав під мостом у шкіряному мішку. Приятеля вранці заарештували, проте він уперто відмагався, що нічого не бачив і не знає. Йому присудили шість років каторги. Коли його випустили на волю, він мало не збожеволів від страху, що скарб змило водою чи хтось його відкопав. Цей момент у батька тягнеться доброї півгодини, і що більше зітхань, то довше він триває.
— Лічить він кроки, лічить стовпи — і ніяк не пригадає, де саме закопав скарб…
Кінець кінцем шкіряний мішок у руках, гроші цілісінькі, батьків приятель вернувся додому багачем. Ще гаразд недоказавши, батько несподівано вигукує:
— А чи не заспівати нам, хлопці?
Оленка хоче мені щось сказати, та не зважиться.
— Коломийку про Івашкевича?[104] — сміється, вже веселий, Стефин Іван.
— Сороміцька, тут діти.
— Давайте як у панів заведено: кожний заспівує своєї, всі підтримують. — Батько розворохобився, ковтнув горілки і почав:
— Ади, як дід розщедрився, — пробурмотіла мама і поставила на скриню миску з голубцями. — Якоїсь іншої, діду, стіни вуха мають.
— А це тобі не інша, старе коцюбисько: "Від неї, як від сонця, проміння ясне б’є"? Не волите по-панськи гайда по-хлопськи:
— Це вже ліпше, — посміхнувся Антін.
— Навіть щонайкраще, зятю. Я хотів спокусити вас. Чуєш, Марто? В моїй хаті балачки про політику заборонені. Ще торік можна було сказати, що в мене парламент. Тепер у моїй хаті нема політики. Нема й не буде.
Стах поклав долоню на батькове плече і затягнув, сміючись очима: