Узявши нас із Ксенею попідруч, Юліан повертає назад.
— Я поспішав, щоб застати вас у ворожки.
— Щоб наступити долі на п’яту, Юліане?
— Ні. Розболілися зуби. Господарі мене запевнили, що Орефа вміє гамувати біль.
— То чого вертаєшся? Ходімо.
— Перетерплю. Я проковтнув шматок бджолиного клею, здається, попускає.
— Сердешний. У цих краях і дантиста, мабуть, нема.
— Звичайно. Тут хворого зуба висмикують кліщами, одначе це велика рідкість, гуцули народжуються в міцними зубами. Тьху. Аж дурійка бралася. Хоч добровільно просися в Бригідки. Там все-таки утримують стоматолога.
— Ні, Юліане. Звернися до Орефи. Ідемо. Ти з нами, Ксеню?
— Я можу піти.
— Мабуть, не треба, Ксеню. Я дорогу не забула. Ходімо, Юліане. Згадай, що попереду ніч, а зуби якраз вночі не дають спокою.
Я завважила у його очах пекучу волячу втому. "Незабаром він видихається, — подумала я, — і повністю належатиме мені. Я, безперечно, жорстока егоїстка".
— Надибало тебе зненацька…
— Як камінь з чистого неба. Напився води, злегка шпигнуло, а через кілька хвилин стала розколюватися голова, забилося серце. Старість наближається.
— Може, Орефа тобі справді зарадить. Потерпи, рідненький.
Він гірко осміхається.
— Пожалій, Мартусю, пожалій. Я почуваю себе нещасним. У ці секунди я дописував би одну дивовижну річицю. Сказати? Я почав укладати звернення до галичан з точки зору світових проблем. Видно, нас таки забув Бог, коли й недугами перешкоджає.
— А я зміркувала, що ти вже не покинеш мене.
— Так?! — він промовив це слово мимоволі, про щось думаючи. — Якщо під феєрверки конституційних свят, президентських іменин, циганських видовищ знищать мою батьківщину, а я побиватимусь світовими проблемами, то невже мене треба мати за переконаного інтернаціоналіста? Чого ти смієшся? Он що! Ти хочеш мене роздратувати, щоб я забув про біль.
— Ні, Юліаночку. Я того сміюся, що ти сердитий, як покинений стадом слоник.
— Ти мене й далі дратуватимеш?
— Ні. Вже ні. Говори, Цезарю. Ти запорпався у папери, і я тебе давно не чула. Отже, під феєрверки конституційних свят…
— Як у катівнях під тріскіт оркестрів…
— Так, Юліаночку…
— Під пропагандистський шумок з нагоди роковин…
— Так, Господарю, так.
— Під галаси вигаданого благоденства заб’ють, закатують, змерзять і вмиють руки, запльовані кров’ю…
— А ти мовчатимеш?
— Як інтернаціоналіст, я не мовчав і не збираюся мовчати.
— Дай тобі Боже довгих літ, Цезарю. Онде ворожчин осідок. Я залишуся в лісі, бо мене вже раз бачили. Ще подумають, що я стежу за хатою.
— Скажи — піддивляюся.
— Піддивляюся.
– Інтелігентка!
— Я без тебе збожеволію, — кидаю йому вслід пошепки. — Що я робитиму без тебе?! Якось ти пожартував, Господарю, що я не вмію гаразд мислити. Таки не вмію. Не вмію, Юліане.
Він озирається.
— Ти щось сказала?
Я киваю, і він дибає назад.
— Що, Мартусю?
— Ти знаєш, що я тебе дуже люблю. Мабуть, тільки моя любов допомогла мені багато чого зрозуміти в нинішньому світі. Я через неї відчула, що ми гинемо.
— Не гинемо — нас добивають.
— Нехай, це однаково. Але, Юліане! Хіба при Австрії не те саме діялося? Та якось вижили люди.
— А скільки з них здатні згадати тінь насильницької смерті?
— Небагато.
— А інші читають пожовклі календарі з горищ, і їм смокче коло печінок, що то були пишні, романтичні часи. Вони живуть і не пам’ятають мертвих. Вони живуть і не марудять собі голову, що за два сторіччя населення Галичини збільшилося на два десятки євнухів, що тут штучно обмежують зростання народу… Мабуть, на сьогодні вистачить?
– Іди лікувати зуби. Miseriam cum aceto[108].
— Ad infinitum[109].
Орефа випроводила його майже через годину, і ще на подвір’ї постояли балакаючи.
— Будь джентльменом і попроси пробачення, — я застромляю під поли його пальта закоцюблі руки. — Як зуби?
— Ми хробаки… — бурмотить Юліан.
— Я коценіла, чекаючи, як вірне німе створіння.
— Так, — кидає він неуважно.
— То що ж з тобою трапилося?
— Орефа дала якогось відвару прополоскати зуби і принесла з суміжної кімнати скриньку з інструментами. Я аж здивувався: звідки це в неї? Мені привиділося, що крізь непричинені двері на мене блимнули чиїсь очі. Коли Орефа, притиснувши мене грудьми до побічної канапи, виколуплювала з дупла залишки старої пломби, я зиркнув на двері і побачив, як пропливла кудлата сива голова. Я втрачав свідомість від болю і подумав, що це мені при-химерилося. Та ось Орефа знову подалася до суміжної кімнати. Тепер я почув шепіт за дверима.