— Як же ви розійшлися?
Орефа показала Супрунові на двері до комірки, а мене провела до воріт і не забула нагадати, щоб навідався через тиждень. Ретельно полічила гроші… Таки зустріч… Де наш primum mobile?[110] Любіть ворогів ваших!.. Шануйте spiritus papiri[111] нав’язаного вам щастя… Яке діло слід назвати ділом?
Мені стало прикро і смішно. До речі, смішно того, що треба ж народитися на триста літ пізніше за Хмельницького, щоб дошукуватися, в чому суть нашого існування.
— Ти не маєш що мовити на це, Мартусю?
— Маю, Юліане. Я гадаю, що кожен може вважати себе людиною тільки в тому разі, якщо переконаний: я сумлінно роблю те, на що здатний. Інакше це не люди.
— Гранично точно і безкомпромісно, — каже з гіркотою на лиці Юліан.
— Болить місце від зуба?
Він насмішкувато дивиться на мене, проте я бачу в його очах настороженість і запитання. Він, певне, не розуміє мене в цю хвилину. Не дивно. Я сама себе достеменно не розумію. Мабуть, таке буває з вагітними жінками. Мабуть, вагітним жінкам приємно, коли чоловіки категоричні, як прокурори.
Нарешті! Листи зі Львова! Мирося Коваль:
"Про мене тут страшно багато пліток, а я собі на те нічого не додаю, люблю собі чоловіка і ще якийсь час не буду ні на що зважати, сидітиму нишком у своїй норі, нехай добре показяться".
Сидітиму? Ой Мирославо! І я перше думала, що тут мені буде надзвичайно добре.
— Чуєш, Юліане, — кличу крізь відчинені двері. Він сидить за столом, але не пише і не читає. Він вибився з колії. — Чуєш, Мирося заповідає мені сидіти тут нишком і не рипатися. Велить кохати чоловічка, — я це й без наказів роблю, — а час мине — і пани Родзісад з Ренетом переказяться.
"Мої справи посуваються чудово, такий садочок росте, що аж хочеться помилуватися".
— З університетом все гаразд, Юліане.
"Правда, на вартівника напали якісь бешкетники. Він з якоюсь дівичкою ночував, але ліг спати окремо. Бешкетники вдарили сердешну дівку. Добре — не до смерті. Вартівник випалив з рушниці і одного поранив. Приятелі схопили дружка на руки і втекли. Та що найдивніше — ніхто про це ні мур-мур".
— Юліане, вчинили замах на Гамільтона Полянского. Якраз у нього була коханка. Думаючи, що то він, вистрілили в дівку. Полянський поранив одного з агентів.
Юліан перейшов з ванькира до кімнати.
– І вона про це одверто пише в листі? — спитав він.
— Де ж одверто! Послухай.
— "Наш панотець сказали, що скрізь погане ставлення до діток…" Мабуть, вона має на увазі митрополита і рідні школи.
— Цікава бабська конспірація, — зареготав Юліан. — Але ж, виходячи з цієї писанини, можна припустити будь-що.
— Треба вміти читати, пане тюремнику.
— А цей лист від кого? — показав Юліан на конверт.
— Від Найди. — Я розгорнула аркуш, розмальований величезними кривими літерами. — Котрий це за числом медовий місяць, кицю? Можна подумати, що ти спеціально відряджаєш його до теплих країв, аби надовше стало меду". Дурне, як сам Найда, — пробурмотіла я, рвучи листа.
Юліан ще секунду стоїть, чогось очікуючи. Образився, що я назвала його тюремником? Я грубіянка, як патріот-запертюх… Ні. Всі, всі довкола для мене існують майже абстрактно, тому я не відчуваю тонкощів характеру і натури.
Юліан тупцює до ванькира.
Ні, думаю я, це вже дає про себе знати розлука. Мене дратує розлука…
Я не дочитала Миросиного листа. У Львові і поза Львовом почалися широкі балачки про університет. Одні захоплюються і хвалять, інші вважають за краще не вдаватися в емоції. Колись бувало інакше. Якщо, наприклад, яке-небудь явище чи вчинок викликали водночас і схвалення, і огуду, то можна було сказати, що явище або вчинок мають суспільну вартість. Мабуть, нині треба орієнтуватися на добрий поговір в одних колах і примовчування в інших. Що ж? Це, можливо, ліпше, ніж чвари.
Мирослава натякає, що в російських білоемігрантських сектах ширяться переорієнтації…
Мені кортить піти з цією новиною до Юліана, одначе я боюся, що мене знову охопить роздратування: я не бачу, що він мучиться. А ми ж через тиждень-два розійдемося у різні боки. Ми розминемося. Так…
І в кінці листа: "Мій Михайло нишком ошукав мене. Мені ще хотілося походити молодичкою, тим часом чекаю (чекаємо!) нащадка".
У мене на чолі вимальовуються плями. Я щоранку ретельно затираю їх пудрою, щоб не завважив Юліан (мені чогось соромно), але вони темніють із кожним днем і господиня вже побачила, каже: "Здається, до пані летить бузько з донечкою…" З донечкою. Не з сином. Може, гуцулка розуміється на прикметах… Юліанові скажу, коли будемо прощатися. Там, на землі, де півень співає на три держави.