Юліан пише. Заховавши до сумочки Миросиного листа, виходжу надвір. Слава Богу, за час цієї втечі я хоч надивилася на залиті сонцем простори. Сьогодні сонячно з самого світання. Ліниво покапує зі стріхи, і до призьби, як кришталеві виноградні лози, намерзли крижані бурулі. Коли на них довго дивитися, вони починають відливати барвами веселки. Мені такого зроду не доводилося бачити. Справжнісіньке кришталеве сотиво, павутина, ніби хату хтось навмисне заквітчав. На стіні застигли рожево-фіолетові зайчики. Цікаво, чи і з ялин звисають отакі стрічки? Якщо навіть є, то, мабуть, темно-зелені або й чорні на тлі темного лісу. Ні, мені вистачить і цих, довкола хати.
Чи всі вагітні жінки манірні? Я себе не впізнаю. Юліан зі мною, і мені його бракує. І до скам’яніння мене жахає, що невдовзі він піде від мене зовсім… Я тепер ні на що не здатна. Мені навіть дивно, що це я оббігала по три-чотири рази Львів, налагоджуючи зв’язки. Що це я годинами вислуховувала нудні відмовки і терпкі перестороги патріотів-запертюхів. Мені здається, що все те мені наснилося або я надто гостро уявила собі ті клопоти з розповіді про якусь незнайомку. І ця втеча мені здається сном. Навіть у поганому романі довкола цього факту наплутали б стільки всілякої всячини, що стало б читати на три ночі. А я ніби все всмоктала в себе, увібрала душею і тілом і нічого не лишається, я покину порожнє місце, де не буде й нікчемної дрібнички, зачепившись за яку, можна було б відновити в пам’яті багато прекрасних днів. Видно, така я вже. Або ж це через оте… На чолі плями…
Глава 6
Вони поїхали з гірського хутора наприкінці березня. Був неймовірно погожий день. Старий Напащук з Напащучкою і Ксенею одвезли їх підводою до Ворохти. Попрощалися, так і не взявши грошей з постояльців. Одначе Марта силоміць подарувала Ксені годинника (вона не хотіла вертатися згадками сюди, до гір, які дали їй стільки щастя, що воно стало видаватися майже дарунком, як гарні дні і вода з криниці).
Квитки взяли до Ходорова. Якби перепустки через Штефанівку на Буковині, що тепер належала Румунії, їх подорож до Заліщиків тривала б не більше шести годин, а звідти цілком близько до Козаччини. Але про перепустки вони й думати не сміли, тому довелося колувати через усю Галичину.
Поїзд гірськими звивинами моторно котився в доли. Юліан докінчував редагувати брошуру для "Комуністичної бібліотеки". Марта устромила очі в газету (їх Юліан купив у Ворохті цілий пакет, навіть згорнув пожовклі з поштового прилавка). Читала про наступні вибори, а думала про те, щоб Бог дав найглухішу ніч, громовицю, якесь таке паскудство, яке б засліпило прикордонникам очі і накинуло нехіть до пильності. Він утікає, думала вона. Ні, не втікає. Йому треба там побувати. Він повернеться з чіткішим світоглядом і більшою цілеспрямованістю. Він там перебуде якийсь час, і це краще, ніж знову одсиджувати в каталажці. Тут для профілактики його неодмінно заграбастають. Так, сказала вона собі, згадуючи, що Юліан таки не знайшов відповіді гуцулові, який тридцять літ кандіє взаперті. Так, Юліанові треба там побувати. Якби інакше все склалося, я теж подалася б за ним, хоч на це мені було б нелегко зважитися. Так, я не здужаю прийняти контрасти. Я консервативна галичанка. Побачивши, що на тому боці люди живуть по-божому, я або сконала б від жалю, або, як неосудна, добивалася б до самих верхів і волала б: "Чого чекаєте? Адже там, у нас…" Так, мені не можна відриватися від цієї біди. Тут я дома, по-домашньому мені легше багато чого стерпіти і перетерпіти, легше думати, простіше дивитися.
Юліан викинув за вікно почерканий (крамольний!) аркуш і заходився писати заново. Вітер прожогом підхопив папір, ніби квапився комусь його передати. Кому? Мені уявилося, як, ковзнувши очима по рядках, аркуш, мов повістку смерті, шпурляє геть полохливий прохожий. Агент дефензиви в цій же ситуації каменіє і хижакувато озирається на всі боки, готовий доповісти на самого себе.
Поїзд туркотить в діл. Здалека обгинає дубовий праліс, над яким пливуть зграї чорних лелек. Юліан розповідав Марті, що це єдине місце, де гніздяться чорні лелеки. Йому не до цього, і вона не одриває його від діла. Аби лиш не забути тисову гілку з Войтула, думає вона. Гілка в Юліановій валізі. Він хоче загорнути валізу в церату, матиме опору, пливучи Дністром, і рукописи, документи не замочить. Гілку я заберу, це моя пам’ятка…
Поїзд котиться в діл.
Газета закликає осадників на східних кресах до витримки на виборах. Не піддаватися на провокації "недружніх елементів!..". Газета нападає на Мечислава Біоровського[112], навіть цитує його крамольні висловлювання в "Oblicze dnia": "Ми спостерігаємо асиміляцію і звірячу експлуатацію підкорених народів. Чи ці факти у кожного чесного поляка, що добре пам’ятає історію поділу і захвату власної країни, можуть пробуджувати інші почуття, крім живої симпатії і солідарності з усіма скривдженими і гнобленими?" Цитата видрукувана щонайдрібнішим шрифтом, та завдяки цьому і впадає у вічі. Хто асимілює? Що ви базікаєте, пане Бібровський? Газета розпинається, тлумачачи, що це бридкі вигадки і оббріхування держави.
112
Мечислав Бібровський — прогресивний польський діяч, згодом редактор часопису МОДРу (Міжнародна організація друзів Росії).