— Перевертні перебувають в іншому вимірі, Юліаночку. Вони витворили ідею доцільності свого існування, хіба Свид, Грушевич, Ганиш не вважають себе месіями? Повсюда-Завадович зробив спробу врятувати каторжника Прокопа Повсюду. Цього йому вистачить, щоб хизуватися і шанувати себе весь свій вік. Цим вчинком він виправдає себе за наймерзеннішу авантюру. — Марта зітхнула. — О, я їх знаю!.. Та чого вимагати від них, Юліане? Адже і "патріоти" зліплені з тої самої глини. Вони діють тими ж методами, такі ж брутальні і невмолимі. Будь певний: і перші, і другі пишаються тим фактом, що в Галичині засновано підпільний університет. Але і перші, і другі перемивають нам кісточки, вишукують вади і помилки. "Знаєте, Цезар страждає через надмірну самопевність". — "Та він, кажуть, непоправно легковажний". — "Так. І зарозумілий". — "А ця дівиця? Святі діла треба чинити в святій чистоті". — "На щастя, через збіг обставин вони самоусунулися од відання університетом". — "Мабуть, є сенс забути деякі деталі з історії виникнення університету". — "Гм-м…" — "Еге ж, еге ж".
Озувши туфлі, Марта стала поряд з Юліаном, що дивився у вікно.
— Ти мене слухаєш, Цезарю? — спитала вона.
— Слухаю.
– І чого ти такий розчулено замріяний?
— Мені, Мартусю, байдуже, що про мене патякають.
— Чи ти вже часом не на тому боці?
— Ні, я з тобою.
— Ти не хочеш вернутися в гори? Юліан осміхнувся.
— Не хочеш, Цезарю? Він зітхнув.
— Ми туди ще навідаємося, правда?
— Обов’язково. Я подумав, що тобі слід було залишитися в Налащуків.
— Але ж я прагну стати вчителькою. Коли я стомлюся або коли треба буде щезнути, я поїду в гори. В усякому разі, якщо не знайдеш мене у Львові, шукай там.
— Я написав до всіх видавництв, з котрими підтримую зв’язки, щоб гонорар пересилали на твоє прізвище до "Селянського банку"…
— Дякую, Юліане.
На мить Марті здалося, що він щось знає, і їй приємно було, що він починає турбуватися про неї, та, зашарівшись, вона прогнала спокусливі гадки і мовила:
— Я постараюся не торкати ці гроші, бо вони тобі знадобляться, але… на всякий випадок… це добре, дякую.
У Ходорові до Юліана і Марти "прилип" агент секретної служби. Зачувши, що двоє гарно зодягнутих інтелігентних людей розмовляють по-українському, він, певно, вирішив, що принаймні нічого не втратить, самочинно взявшись поспостерігати за ними.
— Мені так хотілося, щоб то була Доранта, — процитувала Марта по-французькому із "Гри кохання й випадку".
— Ce pauvre monsieur[115], — презирливо кинув позад себе Юліан. — Salaud[116].
— Та gueule![117] — гаркнув агент. Постоявши у ваганні, сплюнув і пробурмотів: — Zut alors[118].
— Allez vous-en[119], — просичав Юліан з якоюсь неосудною відчайдушністю.
Агент вражено витріщився на цю дивну пару, мимовільним рухом сягнув по цигарку, ще раз сплюнув, та не посмів іти слідом.
— Я переконався, що їм треба давати одкоша, — сказав Юліан, коли агент подався геть.
— Ох, як ти мене перелякав, чоловіче добрий! — майже простогнала Марта. — А він, бач, знає французьку.
— Наволоч проклята.
— Ходімо, Юліане. Ходімо. Облиш це.
— Merde…[120]
— Та що таке з тобою, Цезарю! До того ж ти ніби скористався з висновків Ліхтенберга про французькі лайки.
Юліан промовчав, тоді сказав:
— Але ж цього сучого сина не посилали за нами! Крім того… мене дратує неминучість моїх подальших вчинків.
— Хіба тобі вперше діяти за планом?
— Тепер це дратує.
— Візьми себе в руки, бо то погана прикмета.
— Я знаю, Мартусю. Мене ніколи не стомлювала заздалегідь складена програма. Мабуть, ти до речі згадала Ліхтенберга. Він писав: "Я вважаю, що джерело більшості людських бід полягає в пасивності і м’якотілості". А від продовження цієї думки мені не раз ставало моторошно. "Нація, найбільш здатна до напруги сил, завжди була і найбільш вільною, і найбільш щасливою". Цікаво, що Ліхтенберг схильний був розглядати як взірець розбещено-вируючу Францію, а про своїх співвітчизників говорив: "Скажіть, чи є на світі така країна, крім Німеччини, де навчаються дерти носа раніше, ніж його прочищати?"
Марта в душі посміхнулася. Усі Юліанові клопоти, весь смисл його турбот можна зрозуміти із двох-трьох реплік. Але для людини, яка не поділяє його занепокоєнь, він лишається незбагненним і навіть смішним. І Марті він довгий час здавався смішним…
"Я була дівчиськом, — подумала вона. — Де я могла сприйняти життя як величезний клубок цілком конкретних протиріч! Од нього на мене віяло таємничістю. Юліанові категоричні висновки я вважала святенництвом. А помимо цього… Хіба можна найменшу дрібницю пов’язувати з великою політикою і перетворюватися зі звичайної людини (у цій звичайності скільки романтичного і привабливого!) на політичний сухарик, якусь штучну, начинену сентенціями істоту?! Тим часом, якщо мавпування має довести світ до трагедії, — чорний злочин ховатися в панцирі патріархального простачка. Свид добре сказав: "Пересічна людина покликана до історичних справ". Це законне становище людини в нинішньому житті. Якщо пересічна людина не посяде його з ніяковості, незвичності чи пасивності, світ докотиться до поганого".