— А й не гріх. — Старий схопився з лави і нарізав лучком мамалиґи. — Як це в митрополита Георгія: Коли хто помочиться на схід, хай поклониться триста разів". Скропимо душу, і я за вас відіб’ю поклони. Закусите бринзею чи салом? І тим, і тим?.. Оце інша бесіда. Прошу, сідайте ближче. Видно, моя доня стала натякати Дашкевичці, що ваш приїзд почався з хвилини вашого від’їзду… Ну, за ваше здоров’ячко, сусіде; ми не сини Божі і своїм життям у гробі не дамо нікому життя. За здоров’я!
— За те, щоб щирими були.
— Аби дав Господь, наш володар од віку до віку.
— Ще по одній?
— А чом би ні, якщо не жартуєте!
Незважаючи на грубощі батька, Гординського, поневіряння серед примітивно-вульгарних людей у Молдавії і жорстокий цинізм рекрутчини, Федькович зберіг у собі чутливу і по-жіночому ніжну вдачу. Він ніби зсередини душі позирнув на старого Верховика, на його таке ж відьмацьке, як у доньки, обличчя і внутрішньо здригнувся: тут йому так само буде нелегко… Тут, між рідними горами, тонкострунними смереками, під пружком блакитного неба над Путилівкою. Його, окрім усього, не переставав мучити і підточувати образ потопленої в крові усіма монархами світу Весни народів[121], і він зрозумів, що образ той буде йому тут увижатися в тисячах відбитків і слідів. Він неодмінно почує людські голоси гір, людський голос матері-землі, яка благословила військо генерала Бема на допомогу Лук’янові Кобилиці, передавала на недосяжні відстані пісні легіонерів Мадзіні і Гарібальді, вторила революційному Кельну, одспівувала Петефі і Кошута, всіма барвами вітала другу республіку Франції. Повсюди запанувала рутина, і спалили вогненні вітри жадобу перемін. Недолугі часи загнали Федьковича між гірські лупаки, в безгомінний запуст — ніби спокутувати за те, що був дитиною Великої весни, не потримав у руках рушниці поруч з мужніми і нескорено-зламаними.
— З батечком виділися? — якось догідливо і в’їдливо спитав Верховик.
— З ним у мене покінчено.
— За матусю?
– І за матусю випльовую ординських зі свого життя. Але є більший карб. Цей здичавілий дворянин послав свого єдиного сина вартувати трон і при можливості закрити грудьми якогось недоліпка з роду Габсбургів. Під час походу в Італію я поклявся, що уб’ю Гординського, якщо вернуся.
Федькович обдивився світличку Верховиків. Злидні. А батька застав у якомусь блощичнику, в купі пір’я, між процвілими сухарями і покрученими хвостами оселедців. Такий бруд в людському житлі не присниться навіть циганам. "Я втратив стратегію особистості, — сказав Гординський, упізнаючи чи не впізнаючи сина. — У мене розмита натура, я втратив почуття істини, мене оточили віроломні єзуїти…" Він говорив польською мовою, згадував якісь національно-патріотичні міфи і намагався самоспокусливо лестити собі. "Я бачу, що і в вас зруйновані ілюзії щодо шляхти. Всезагальна мілітаризаторська тупість, неосмислений механіцизм поведінки, чад псевдолюдяності. Принципи темряви і самовизволення, торгаші зміщеними пропорціями… Кажуть, що не варто оздоблюватися на свій час, бо це буває не без шкоди для самого себе, та ви в мундирі австрійського офіцера, а не польського хрестоносця, нам нема про що говорити. Як ви тут опинилися?" Воротарка, яка привела Юрія до батькового льоху, мовчки втерла сльозу і знизала плечима. "Ви теж герой обіцянок? — запитав Адальберт Гординський-Федькович. — Я десь вас бачив і нібито розмовляв з вами. Лицарі шляхетської монодрами. Російський Миколка кров вам пустив зі скронь, хоч байстрятами народив не во Христі Олександр, архітектор Священного союзу, а Другий Олександрик проведе вам селянську реформу. Франц-Йосиф Перший вам нічого не дасть, бо ви не пошанували Рим".
— Рим?..
— Відень, — зітхнув Гординський.
— Я щойно з Відня, — відказав син.
— Як далеко нині Відень від Кракова і Варшави?
— На відстані одної октави Клеофаса Огінського.
— Дякую, сину, за правду.
— Батьку, я не збираюся співати вам "Якось заграв я зі скіптром". Вас лихоманить, дозвольте я залишуся тут на ніч. Воротарка принесе нам поїсти.
— Ні, ні. Мені передали, що ти порвав з моєю вірою. Батьківською вірою.
— Мабуть, я дуже погано зіграв комедію свого життя?.. А може, мені залишається сказати: "Якщо зіграв я гарно, поплещіть і проведіть благословенням добрим".
— Ні, ще не йди. Ні Октавіан Август, ні все, що про нього сказали пізніше, до нас анітрохи не стосується. Посидь. Розкажи, сину, що діється в Європі.
121
Так в історії названо буржуазно-демократичні та буржуазні революції 1848–1849 рр. в Австрії, Німеччині, Італії, Франції, Угорщині.