Він зайшов до комірки, зиркнув на заслонене віконце й роздягся. А тоді раптом розсміявся. О дитя, прийми воду повелителя світу, яка є нашим життям. Вона служить для омивання і очищення. Нехай згладять і зітруть ці краплі гріх, що пристав до тебе перед створенням світу, бо всі ми перебуваємо під його владою.
"Нарешті я вернувся в царство миру".
— Ви не взяли простирадло, — постукала в двері Меланія.
— Забув, валаамова ослице, — пробурмотів він у відповідь. — Я маю рушник, дякую.
Голос його пролунав у пустій комірці так дзвінко, що він несамохіть відслонив лляну фіраночку і подивився на своє відображення у віконці.
"Ні, це не сагсеге duro[123]. Я дома".
Він зодягся в гуцульську ношу, а мундир дбайливо вклав до валізи. Вернувшись, побачив на скрині пляшку якоїсь рожевої наливки і пляшку аж синюватої (мабуть, од давності) сливовиці. Мати безцеремонно, як до служниці, мовила до Меланії:
— Почастуйтеся, Меланю, за приїзд мого сина та й покинь нас на сьогодні погуторити, порадитися про родинні справи. Пийте без мене, я і за ліпшого здоров’я не брала до вуст. Пийте на здоров’ячко.
Юрію ніколи не доводилося бачити дома такого щедрого столу. Вуджена дичина, ковбаса, маринади; начинка м’ясна, начинка овочева; бринзя, гуслянка; варення малинове, вишневе, з чорниці; засмажені на сметані опеньки, солені боровики… Гуцули, наскільки він знав, навіть заможні, навіть жупани, не дуже вибірливі у стравах. Схоже, що мати готувалася до цього свята, переоравши усі рецепти з попівських кулінарних записників від Розтоків до Селятина. Він писав матері, що приїде, можливо, на Різдво. Отже, все, під чим вгиналася ляда скрині, безперервно поновлювалося, підновлювалося, консервувалося аж до сьогоднішнього вечора.
Коли Меланія пішла, мати спитала:
— З батьком бачився?
Юрій кивнув і машинально поправив окуляри. — Ти писав, що в тебе погано з зором…
— Сліпну, матусю.
– І як там пан Гординський поживають?
— Гордо бідують і гордо нездужають. Дашкевичка похитала головою, застромила молитовник під подушку і захлипала сухими сльозами. Юрій пройшовся з кутка в куток.
— Ти мені писав, що хочеш покинути їхнє католицьке віросповідання.
— Я це зробив, матусю.
— Кажи мені "мамо" і скажи, як тебе звати.
Він нервово спинився посеред кімнати, зняв і знову почепив "галілеївські телескопи", як жартома називав свої окуляри, і чогось у цю мить пошкодував, що не в мундирі: в ньому він ходив, наче в масці, йому було легше розмовляти всюди і в будь-яких ситуаціях.
— Мамо, я віднині Федькович. У метричному свідоцтві я записався Юрієм. Своїх близьких я просив би називати мене, як в горах, Юром.
Дашкевичка заплакала.
— Я народила тебе Осипом, сину. Ти не нас, твоїх батьків, зрікся. Ти зрікся самого себе. Не на добро це, сину.
Народитися в тридцять років — це лишитися ще на двадцять років незрілою людиною. Чому ти не порадився зі мною? Чому з батьком не порадився? Ми з ним не живемо, але ти наш син, Осипе… Юрію… Юре… Ти знімаєш з себе мундир, але залишаєшся офіцером, ти одягаєш народний стрій, а залишаєшся рекрутом… Ти одягаєш свій мундир, але в тобі живе гуцул і живе мій син, син Гординського, син гір.
— Мені здається, мамо, що і вам, і батькові дуже хотілося, щоб я залишився сином Гордині, а не Сторонця. Принаймні сином батькового придомку, якого я не знав і знати не волю.
— Я ні з Гордині, ні з Федьковичів нічого не мала. Вони мені дали тільки чоловіка, який став батьком мого, єдиного тепер, сина. Але Гординський став батьком не тільки мого єдиного сина. Він став батьком поета Буковини. Як мама, як сама природа, я про це нині з болем мислю, Юрію. Ти мене не назвеш жінкою без спогадів, жінкою, яка ворушить пам’ять інших, щоб знайти в чужій пам’яті щось своє, живе. Я мала що згадати до твого народження, а Гординський, хоч який був молодий, тримав у пам’яті долю великого роду. Це ти від нас узяв, а як розпорядився! А як ще розпорядишся? Чи пощастить тобі в житті на людське довір’я?
Федькович зітхнув.
– І ви, і батько складаєте мені ціну за мої помилки чи вади. На жаль, ви не бачите інших рівнів за мною. Краще признайтеся, що у вас бракує причин для того, щоб мене звинувачувати. Через вас, через ваші незлагоди пішла марно половина мого життя. Дозвольте мені спокійно пожити в цій хаті без ваших повчань і докорів.
— Живи, сину. Віднині ти тут господар. Тільки не ображай мене на схилі віку: половину прибутків від маєтку я хочу тримати в своїх руках до самої смерті.