— Я забезпечений, мамо, мені вистачить того, що мені платить престол.
— Ні. Половина прибутків твоя, половина моя. І, будь ласка, не супереч мені в цьому. В тебе, сину, будуть видатки. Ти ж не ходитимеш у гачах з цього грубого сукна? І сорочок треба з тоншого полотна, і сардак пошиєш з оксамиту… А зійдешся з людьми — поставець не який-набудь личить. До якоїсь попівни завчащаєш — на квіти та шоколадку треба мати. Адже не збираєшся парубкувати до кінця життя?
— Мушу роздивитися, щоб не повторювати історії своїх батьків.
— Ну й роздивляйся, ніхто тебе не квапить. Але якщо думаєш лишатися довше, то на господарстві потрібна жінка. У старих парубків завжди кишені порвані, а стіни щури голками зшивають. Я запросила на завтра гостей — Меланія до ранку оббігає кого треба. Будуть родинами сторонецькі, торацькі, сергіївські. Покажися перед людьми, подивися на них, може, дівчину котрусь уподобаєш. Тижнем чи місяцем пізніше — яке це має значення? Колись мусить трапитися. Але під цей момент твоя нагода.
— То ви кажете, що ніхто мене не квапить, то влаштовуєте якісь оглядини. Чому це мусить відбутися завтра, не іншого дня? І молодицю послали в ніч, наче горить.
— Меланія ще до смерку осідлала нашого Гнідого. Юрій розсміявся:
— Меланія — на коні?
— Відьми люблять в сідлах гицкатися.
Він подумав, що зовсім не знає цієї жінки. Він досі носив з собою образ заплаканої страдниці в чорному одягу, матері, мудрої смертю десятьох своїх діток, німої в безперервному риданні, святої в найщирішій відданості родині і людям, які її знали й оточували. Тепер з ним розмовляла — строго і сухо — сувора попадя з парафії туберкульозного Миколи Дашкевича, який помер ще в тридцятому році, і неприступна суддиха, яка виглядає біля поліцейської канцелярії свого зрадливого Адальберта Гординського, хоч їй добре відомо, що він умирає в Чернівцях серед порваних перин і процвілих сухарів. Юрій невимовно любив свою заплакану матір, покинуту жінку в чорному. Любив її всі свої двадцять дев’ять років, а ця жінка була її підробкою, ворожою тінню, якимось моторошним нагадуванням, як забуте на мент прокляття. "Хто кого в ній переважає? — запитав він себе подумки, червоніючи й опускаючи очі. — Попадя чи суддиха? Попадя! Верховики називають її матусею Дашкевичкою, а не панею Гординською". Він згадав батькове: "Чи треба було оженити? З якоюсь ситою попівною?" — і ще густіше зашарівся, вже не від прихованого сорому, а обурення. Видно, його до могили триматимуть липучі тенета попівщини. Монаші католицькі порвав, натомість здобув православні.
"Завтра проголоси себе, Юре, месією: "… Я дав хліба жадаючому і одягнув нагого; я був батьком для сиріт і мужем для удів, захисником од вітру для тих, кому було холодно; я той, хто проповідує добро…" Твій момент, Юре, маєш нагоду! Продовжуй книгу мертвих серед гір, дарма що всіма фібрами душі пориваєшся жити".
– Іди відпочивати, — тоном наказу мовила мати. — Вранці зодягнися щонайошатніше у військову форму, щоб показатися вояком, офіцером, а не яким-небудь новобранчиком. Окуляри тобі конче носити? Ну, окуляри не милиці. Я хочу, щоб ти став у цьому краю своїм і більше не шкодував, що не подався до Львова. Не думай, що твоя мама забита сільська баба. Я доб’юся, що тебе почне вітати вся Буковина.
— Доброї ночі, мамо. — Федькович заходився виносити до світлиці й розкладати речі із валіз. — У тій половині холодно, — сказав до матері, побачивши, що вона не збирається лягати. — Дрова є? Я протоплю трохи.
– Є дрова. В загаті. Піч там димить, та, може, розгориться.
Одначе він не пішов по дрова. Накинув на плечі кожух і запалив усі свічки у свічнику. Довгий, на всю стіну, тисовий стіл — мов тік, як передмостя трибуналу чи палуба галери.
"Ось тут я порозтикаю свої шпаргали. — Великими літерами на чистому аркуші паперу вивів: absens carens[124]. — Відсутній сам собі завдає шкоди… Колись скажуть, що моя вдача була позначена стигмою невдоволення… Треба сьогодні ж написати до Богдана Танячкевича… Так, соколику мій сизокрилий, треба, мабуть, кобзу на клинок повісити, а самому до ціпа та до коси взятися. Мій чесний рід прийняв мене досить прихильно, краще, може, ніж я сподівався. Та що ж? Мушу гній возити, плоти пересипати, а в хаті нічого нема, бо ненька нездужають".
1 квітня 1863 року
Він почистив мундир, понаписував листи до знайомих, потім наткнувся на згорток документів на підвіконні й довго, прискіпливо вивчав їх, мало що розуміючи в тих "моргах і парцелях". Врешті-решт збагнув, що в матері чималий маєток, хоч на достаток ніколи в цьому домі не світилося. Найкращий у Сторонці шмат орної землі, левада, пасовисько, ліс. Жити тут є з чого. Потім він отримав кругленьку суму як офіцерську пенсію (à bon chat bon rat)[125]. Був він при Габсбургах тільки субалтерном[126], але, як справжній слов’янин, служив пильно, навіть за похід в Італію престол йому добряче завинив. А на скільки золота можна оцінити його терпляче виховання євнухів з багнетами? Він був з простими солдатами демократичний, людяний, добре знав, що служитимуть вони аж до тої хвилини, поки одного за одним не вб’ють, не заколють в сирих окопах, бо ніхто їх уже не відпустить живими та здоровими до рідних осідків, до рідних стріх.