Він як умів припрошував гостей і завважив, що всі без винятку поглипують на нього з симпатією. Навіть розчервонілий Губріх, астматично віддихуючись, щось схвальне шепотів матері й Августаку. Буківецька вчителька сиділа плечима до хати й нетерпеливо перебирала під ослоном ногами, взутими у білі чобітки (такі ж носила Юлія Дияконович і попівна з Тюдова Павлина Волянська; і та, і та доводилися Федьковичеві якимись своячками, та в горах віддалені родинні зв’язки не були перешкодою для залицянь і шлюбів і він крадькома порівнював Юлію з Павлиною, маючи невиразну певність, що не розминеться із цими "двома піснями рожевими"). Учителька з Буківця явно готувалася проголосити тост. Федькович здогадався випередити її, промовивши кілька слів віншування на честь гостей.
— Згаяного часу і конем не наздоженеш, — сказав, зводячись, Августак. — Сиджу оце яко наг, яко благ… — Він, очевидно, вирішив похизуватися, адже був з Губріхом на дружній нозі, його першою рукою і einen wandelne Chronik[134]… — Отож сиджу й думаю: яке щастя мати таку матусю, як пані Дашкевич, — він вклонився колишній попаді й поцілував їй руку. — Ви щаслива людина, пане поет. Шановне товариство, дозвольте випити за здоров’я нашої коханої господині. Сто літ вам життя, моя голубонько! — і ще раз поцілував руку Дашкевичці.
Усі встали. Захмелілий Губріх, киваючи сусідові, здається священикові з Дихтинця, прогудів: — Sie ist haßlish, wie die Nacht. — Слова ці стосувалися буківецької вчительки, та гості на мить знітились: що за фіглярство, з якого часу "начальник краю" став страждати на фонізм? Та ні, смакові уявлення в нього ще не забігали за слухові. Похопившись, що бовкнув у неслушну мить, Губріх пригорнув Дашкевичку до грудей і поцілував в обидві щоки. Гості дружно заплескали в долоні. — Mit welchen Maß ihr messet, wird euch gemessen werden, — трохи спантеличено додав начальник повіту. Поманивши Федьковича ближче до столу, сягнув його долонею по плечу. — Ich grüße dich, meine Lieber, молодець. Леґінь. Sehen sie, bitte, ihre Mutter ist Lack und Glanz[135]. Леґінь.
Федькович скромно подякував йому за увагу до матері і їхнього дому, життя дуже часто переконувало його, що зовнішність — річ оманлива, треба довіряти відчуттям. Хоч обличчя Губріха нічого йому не промовляло, та серцем він відчував, що матиме з ним справу не раз.
Добувши люльку, Губріх вибрався з-за столу покурити. Федькович подав йому вогню. Оба стали біля вікна. Губріх взявся розповідати про себе: ще в дитинстві залишився сиротою, чуже сонце його не пригріло, одначе вибився в люди власними силами. Єдине — користі зі своєї діяльності не бачить. Ото як у Христа: ділячи перед апостолами п’ять хлібів на п’ять тисяч, питав — на скільки, а вони відповідали, що на дванадцять. Раптом запитав:
— Habe ich gehörig gelagen?[136]
— Nein, — твердо заперечив Федькович. — So wahr ich lebe,[137] — додав, посміхаючись.
Губріх пустився у спогади. Не таланило Губріху на дружин. Та обох Господь покарав смертю за зраду. При ньому три доньки: Анна, Марія та їда. Третя жінка є. Зрадила — збожеволіла. Ця народила Кароля і Отгона. Die Leit heilt jedes Leid, час усе лікує, та самому нелегко виводити діток в люди — а як йому довкола перемивають кісточки! Він поцікавився, чи Федькович добре володіє французькою мовою. Почувши ствердну відповідь, запропонував йому навчати дітей французької, а коли Федькович сказав, що міг би й латинь викладати, Губріх просяяв:
— Ein guter Nachbar ist mehr wert, als ein Bruder in der Ferne[138]. Значить, ударили по руках?
— Згода.
— Августак, — сказав, сміючись, Губріх, — так само попросить вас стати репетитором. У нього троє дівчат. Августак — мавпа, він копіює мене навіть в манері ходити по землі. Я назвав би це fuhren einen falschen Name — жити під чужим іменем. Прагне потрапити до неба крізь вушко голки. Що ж? Narren wachsen unbegossen. Дурнів не сіють, вони самі родяться. Всюди йому eine lange Nase machen, наставляють носа, але він пре, як німий до суду.
— Просимо! Просимо! Просимо! — то буківецька вчителька. Федьковича дружно вмовляли прочитати свої поезії.
— А може, заспіваємо? — завагався Юрій. — Він зняв з гачечка скрипку, почав приємним вишколеним баритоном:
Пісню підхопила високим і чистим сопрано вчителька, з трубними носовими призвуками забасили "святі отці".
135
Вона страшна, як смертний гріх… Якою мірою міряєш, такою і тобі відміряється… Вітаю тебе, мій любий… Дивіться, прошу, як засяяла його матінка (нім.).