Сходилась і розсідалася — вже значно рідше — решта гостей. Августак наповнював келихи (вже якоюсь брусничкою"), ставив їх перед чоловіками і жінками, мовби вибачаючись: господиня нездужає, син її — теж гість, даруйте на слові. Тарілки перед гостями поправляла Стефанія Попович ("Чи не пошкодую я колись, що так вона мені обридла сьогодні?" — подумав Федькович). Дівиці — Юлія і Павлина — вже всілися обабіч Губріха і Августака. Це перетворювалося в інтимну вечерю, не вистачало лише свічки під голубим скельцем.
— Пане Федькович! — звівся з келихом Губріх. — На Буковині не народиться ні Гете, ні Гейне. Ми свідомі того, що перебуваємо в ендемічній провінції великого Відня — Риму всієї Європи. Сьогодні, не чекаймо "übermorgen", маємо вельми сердечну розкіш святкувати зустріч із поетом Буковини, вихованцем Європи Юрієм Федьковичем. Я хотів би повторити: не чекаймо Миколи на ніколи. Wer viel verspricht, halt selten etwas. Я заледве розмовляю мовою нашого шановного господаря, та ви розумієте, про що йдеться: хто багато обіцяє, той мало дає. Пан Федькович нам нічого не пообіцяв, однак ми чудово розуміємо, яка гарна людина до нас прийшла, маючи тут більше моральних прав, ніж дехто з нас. На Буковині не потрібен ні Гете, ні Гейне. Ми маємо на Буковині Юрія Федьковича, якому не чужі ні своя, ні наші з потомства землі. Вип’ємо, панове, за Федьковича. Сьогодні і в мене, як ви помітили, не повітовий настрій. Сьогодні нас об’єднав пан Федькович як людей великої землі, усього світу, і дай Боже, щоб так тривало завжди, щоб пан Федькович не розгубився у дрібничках, бо…
— Was tun, spricht Zeus?[141] — перебив Губріха Федькович, і всі розсміялися.
— Бо… — насварився пальцем Губріх.
— Kennen Sie warten, Sie bis schwarz werden[142], — докинув поет.
— Ich wolle Vivat ausbringen![143] — Губріх спробував пересилити гамір, та всі один за одним перехиляли келихи, і він штовхнув ліктем Августака, мовляв, тепер ти керуй.
— Панове! — майже закричала Стефанія Попович, беручи Юрія під руку. — Наш вельмишановний поет пообіцяв нам невеличку зустріч зі світом мистецтва.
"От дурне теля!" — Федькович аж зціпив зуби спересердя. Він з малих літ ненавидів примус, навіть у війську всілякими хитрощами і вивертами оберігав себе від принуки.
— Просимо!
— Просимо!.. — Посипалися оплески.
Голос його став глухим, непідвладним, мовби чужим, Федькович машинально провів рукою по струнах кобзи, підвішеної на гачку біля вікна, і щось його наче обпекло. Почав храмово-потужним і категоричним, як молитва, напівшепотом (Ганицький і священики, які сиділи поряд з ним на ослоні, стрепенулися і ніби скам’яніли).
(Кобилянський написав, що редактори "Слова", "корифеї народовства" Романчук і Заревич безбожно спотворили вірш, стилізуючи його під своє огидне "язичіє").
— Пане Федькович! — Стефанія притулилася плечем до його плеча. — Нойбауер показував мені…
"Із кожною з’явою чую ваші гавкоти! А коли я скажу тобі, чоловіче в спідниці, що в житті нині далеко більше трагедій, ніж за всі часи людського існування вмістилося в міфах, легендах і театральних трагедіях, ти заплюєш і мене, і Шекспіра". Ця вчителька вже його так дратувала, що він ледве стримував себе й тільки густо щоразу червонів, коли вона "випускала чергового обскубаного горобця" з-поміж пощерблених кривих зубів.
— Я не наслідую ні Гете, ні тим паче Шевченка, якого знаю знедавна й зоддалека. Часами в мене проривається то Шашкевич, то Залеський… То з Драгомановим правимо політичні теревені на зажнив’ях під Віднем. А подеколи веду колону і шаблею диригую Берліозові марші. Кричу на весь Париж: "Перед вами Бастилія! Піснею чи ножами?" Мені відповідають: "Піснею, але з шаблями, тату!"
— А він таки молодчина! — штовхнув Губріх під бік Августака. — Я ж… У мене око!.. Бери його до себе гувернантом, він із твоїх недоношених зробить геніїв. Хоч… Сам залишиться неотесаним гуцулом. Як ця небога Поповичка. Та, може, я ще видам за нього свою Анну?