"А тут я знову німію, — подумав поет, нахиляючись до вікна, як до шпарини у вільний всесвіт. — На яку мову мені пристати? Я чую тільки гавкоти. Мене лають всілякі доктори і секретарі, лають їхні коханки, яких оплачують за візити до мене, лає моя мати, яка пограбувала батькову молодість і батькові достатки, тепер він без роботи, хворий і хвороби своєї жадає, щоб вийти на пенсію. Лає мене у Яссах Емілія. Ненаситна пожирателька Марошані (у неї, мабуть, статева реакція на вовтузню в Емілиній спальні) віддала дівчину за багатого діда, який наймає дружині бухарестських панків. Чогось діти люблять цих терористок-матерів, цих віроломно темних піраток, що втішаються гріхами зневажених ними і зіпсованих ними дочок… І… синів. Я міг сказати: "Еміліє, ти не годишся мені в жони". Але як тепер запитати: "Еміліє, а що ти зробила з нашою дитиною? Ти сказала, що викинеш дитину. Якщо ти кому-небудь лишила нашу дитину, я зустрінуся з нею навіть у циганському таборі потойбіччя і розкажу, як вона стала сиротою. Я зустрінуся, Еміліє, і з тобою після нашої смерті".
— Ні, — він із посмішкою підняв руку, притлумлюючи ще якусь дурну репліку Стефанії Попович. — Покладу бідну голову спать" — не моє, це редакція Дідицького. Коли на те пішло, я сказав би: "Покладу бідну голою спать". — Не зводячи очей із вчительки, повторив:
— Пробачте, — зітхнула буківецька вчителька. Щось людське в ній усе-таки оживало.
Він промовив тим же храмовим напівшепотом:
— Я вертаюся до свого з чужих стихій. Народ не можна підмінити говіркою. Це чинять мої видавці. У нас нема "Основи", а є "Слово" пана Дідицького. Аби й дещиця. Як у тій пісні:
— Нехай триста років триває ваш вік, пане Федькович! — Буківецька вчителька знову поринула в екстаз. — Щоб…
— А чи не пора нам перехилити по чарці та й додому? — прохрипів Губріх. — Ich bin sich überwungen deben[144].
— Це називається — де у старця пантофлі? — Августак, регочучи, налив гостям якоїсь маминої перцівки. Федькович здивовано поправив окуляри на очах. "Чи не від брата Івана? Невже він досі боїться судді Гординського і його сина Юрія, одначе з матір’ю підтримує зв’язок?" — За благодать у цій господі! — підняв келих Августак.
— Многая літа… — вереснула Стефанія Попович.
— Мно-гая, мно-гая лі-та!..
Він вийшов до сторонецьких за браму, без шапки, осяяний тим внутрішнім, вродженим добром, яке завжди було з ним, коли його не шантажували і не травмували. І тримав скрипку в одній руці, а в другій смичок — ніби опирався на гуцульський топірець.
— Ласкою Божою, заходьте. Тісна моя хата на цей світ, даруйте за другий стіл.
Трохи позад нього з хлібом і сіллю на таці стояла Стефанія Попович.
"А це зворушливо, — подумав Федькович. — Я тут чужинець… Може, так і непогано".
Звичайно, пані Марошані не здогадалася б отак стрічати гостей. Хоч у всьому продивляються односутність суперечностей та іпостасей, канібалізм.
— Прошу. Прошу до нашої завхристії. На проскуру і чашу з вином… Прошу, будьте ласкаві.
Гуцулки шпарко чимчикували до хати, щоб зайняти з дітьми більш принагідне місце, гуцули криво й невинно-доброзичливо всміхалися, киваючи кудись назад, ніби лишали там своє зніяковіння іншим, хто запізнився.
"А я не такий же впертий кріпак?"
Недільні сардаки і горботки пахли ще зимою, скринями з нетоплених світлиць, талим снігом з верховин і першою студеною травою з альпійських лук. А чи барвінком? Вмирущістю і радощами життя?
"Моя убогосте віковічна, як же я вас виглядав крізь потемнілі шиби казарм і через чужі пороги!"
Якийсь Дідицький чи Заревич знову звинуватять його в тому, що він краще висловлюється, ніж пише. Він посміхнувся. "Нічого, Стефанія Попович подарувала мені триста літ життя. Досить і цього. Зичу моїм нащадкам в поезії щонайменше Дев’ятої симфонії. Жалоби вам за нами, першими, звитяг вам, за нами, першими, — без секретарів і їхніх коханок, посланих за дурні казенні гроші віддатися і продати! Віддатися і носити секретарських діток, скаржачись, що лишив, покинув, мусила покинути, бо… ген який! Ген якийсь. Ліпше — поліцай. Ліпше з румунським королем протанцювати, ніж чекати, поки доб’ють недобитка… через триста літ. Ліпше віддати дитину циганам, ніж чекати від неї справедливої зневаги за паплюжне материнство… Нехай тут сьогодні прозвучать срібні сурми мого повернення. Мабуть, це егоїстично — сцену бачити, давно замислену. Може. Я нічого не обстоюю і нічого не пропоную. Я вернувся — от і все".