— То й бережися. Може, ще доведеться рік-два походити в скопцях[145], а тоді народиш діток, покличеш на хрестини.
— Бог би вашими словами говорив, пане поручику. Аби лиш не вийшло через ці походи, як у того маминого синочка: родився малим, виріс дурним, а вмер п’яним.
Федькович подумав: "Які ж ви милі, прості мої жовнірики. І як нудно серед пропияченого офіцерства, що хизується всіма прірвами чадного інтелекту, насправді ж дикуни. Апостоли мундирної слави і гімнастики виродження".
Полк проник через Свидовець в погідне, як на цю пору, Закарпаття. Квартирмейстери розгрупували солдатів на відпочинок в невеличкому селі на підгірку. Вранішнє сонце освітило фіолетово засніжені градени. Солдати розмовляли на вуличках з молодицями у щиро гаптованих кожушках і рясних, як у циганок, спідницях, їм відповідали якимсь потворним за формою, але милозвучним сленгом, одначе далі й ця менш-більш зрозуміла говірка щезне й, окрім солдата-буковинця чи подолянина з Надзбруччя, не буде з ким слово мовити. Нойбауер пообіцяв надрукувати в своїй "Bukowine" кілька Федьковичевих віршів, писаних німецькою мовою. Кобилянський і Горбаль нищівно його розкритикували, та чи зможе він писати в чужій стихії рідною? Тінь чужої землі і привиди арпадів і куруців уже ширяли над ним, він починав думати німецькою.
Ой вистачило б на десятьох тих його перевтілень різного роду. Він безнастанно боявся, що й сам духовно звиродніє або збожеволіє. Сходячи до Стороння з Біскового каменя, він з болем згадував свої поневіряння і в тисячний раз шкодував, що немає з ним його друзів-побратимів.
Тепер він сам себе заслав. Це вже очевидно. Ось над тобою твої "висячі сади", поламані буревіями. Тут ти можеш стати тільки поетом катастрофи. Не збудуєш тут свого укріплення, будь ти й одним із Сангало. І тут тобі доведеться захищати фортецю Габсбургів, яка височіє над слов’янством майже від Псевдомаврикія і Йордана[146], сказав би Нойбауер…
Із цим "блискучим німцем" Федькович заприятелював у листопаді 1859 року. Він зацікавився можливістю надрукувати свої поезії в його газеті. Відрекомендували Нойбауера трохи сумбурно: викладач Чернівецької гімназії, вчився у Празі і Відні, брав участь у студентських виступах і змушений був податися в глуху провінцію, інакше йому загрожувало заслання в солдати. Та щороку мандрує по Європі з поетичними імпровізаціями. Людина з філософським складом розуму, бездоганно знає історію, взагалі відзначається дуже широкими пізнаннями, бо ж і талант імпровізатора — ознака високої духовної освіти. Вроджене почуття гумору, невичерпна дотепність і поетичний літ мислі дають йому змогу заволодіти будь-якою публікою, на всіх зібраннях він за кілька хвилин стає кумиром. Розум це якийсь барвисто-стрімкий, всеосяжний і чистий, чародійно невинний. Та Нойбауер — залюбник і дуже непрактична людина.
Аж ось десятого листопада Федькович одержує Нойбауерове запрошення завітати до нього додому на вшанування сотої річниці з дня народження Шіллера. Федькович не мав іншого одягу, крім офіцерського мундира. Безконечно соромливий і не отесаний спілкуванням із освіченими і вільними в своїх стосунках зі світом людьми, він довго вагався, та, коли можна так висловитися, переміг не Нойбауер, а Шіллер…
Нойбауер зустрів Федьковича привітно, широко всміхаючись, наче давно знав поета. Федьковичеве зніяковіння вмить розвіялося, хоч побачив він вишукано зодягненого красеня, високочолого, з вусами клинчиком, розумними та уважними темно-синіми очима і буйним вороним чубом. Нойбауер вийшов до гостя на скляну веранду попідруч із дружиною — сухорлявою, набагато старшою за нього жінкою; очі її підозріливо блукали чогось зокола, відтак вона їх опустила, ніби підсвідомо пересвідчилася, що саме з цим офіцером її чоловік прогулює ночі між чернівецькими дівчатами легкої вдачі. Блискучий німець" привітався своєю мовою, та одразу перейшов на французьку, наче приймати гостя йому було пристойніше саме цією мовою, вкрапляючи в бесіду веселі дотепи, сповнені гнучкішого смислу. Федькович теж відповідав французькою, щось мовив невпопад, його охопило сум’яття, щось просто прослухав і почервонів, як завжди густо, похопившись, що застиг перед Нойбауером у байронівській позі, яка означає тільки те, що ти невихований.
— Поворот Фаустів до шаблонного світогляду народжує міщан… — Нойбауер підхопив його під руку і запровадив до зали-вітальні. — У нас усе природно, тут, у цьому домі, дозволена воля думки. Бо глибини і висоти людського духу, загальнолюдське в радощах і стражданнях окремої людини, в її устремліннях і діяннях, у її долі — предмет мистецького дослідження. Творчість — це не просто втілення спостереженого матеріалу в формі "прекрасного". Це біль, це безперервний діалог з часом і світом.
146
Сім’я флорентійських архітекторів та інженерів доби Відродження. Уславилися спорудженням численних укріплень в Італії.