— Я не прийшов тебе приборкувати, Юрію-сину, — знову перервав Федьковича Ганицький. — Я хотів би тільки довідатися про твої плани, щоб заспокоїти твою матінку, вселити їй віру в твоє майбутнє, щоб через тебе не спіткала дочасно смерть передовсім її. А щодо Гординського… Це мене не турбує, це на твоєму сумлінні.
— Тоді скажу зовсім коротко. Кохання возвеличує сильних, а слабких руйнує. Кілька років тому я покохав дівчину, яку втратив через службу в армії. Я її поки що не можу і не смію забути. Але, якщо час лікує все і якщо мені трапиться дівчина чи вдовиця, яка мені сподобається і загоїть мої рани, я з нею одружуся. Ви досвідчена людина. Ви добре знаєте, що кожне повернення додому, повернення до свого колишнього "я" — штука не з легких. Мені тепер важко, того й тиняюся околицями, ніби шукаю себе. Хай би люди і матуся простили мені цей невинний гріх. Зла я нікому не чиню. Моя пам’ять — суцільні згуби, навіть найменший натяк на спогад про втрати штовхає мене кудись в безвість, аж до непоправного. Але я, здається, не збожеволів і вмію тримати себе в руках.
— Так, я тебе зрозумів, сину. Бо не можна жити минулими втратами, як не можна жити, ненавидячи своє минуле. Я в тебе не відбираю твого минулого, це було б святотатством. Розберися в ньому сам, а я постараюся заспокоїти матусю. В неї теж почався сон, що не вертається з кінця. Я виведу її з тюрми безнадії, якщо Господь дасть мені снаги й мудрості. Вона вже дивиться на світ з-під вічка домовини, може, й ти постарайся бути з нею ласкавішим. Вона стомилася життям. А я? Чи я не стомився? Перед всіма нами з твоїм приїздом твоє недавнє дитинство, бо тебе пам’ятаємо тільки дитям. То вибач, я піду. Не сердься.
— Ні, не буду. Ви мудрий чоловік, хоч у рясі.
— Гай, гай…
Ганицький ознаменував його чоло хрестом і пішов прощатися з Дашкевичкою.
24 квітня 1863 року
"Дорогий мій брате і соколе рідний Антоне!
Моя свідома літературна праця почалася з того дня, як у "Слові" Богдана Дідицького з’явилася твоя стаття-відозва "Слово на слово". Ти взяв за приклади справжньої української мови мої сім віршів. Тоді ж, читаючи свій Дністер", "Виправу в поле", "Співацьку долю"… я ридав, не впізнаючи їх, не впізнаючи себе. Моя школа була Чорногора, а не Львівська або Віденська академія, та мене з твого доброго чину визнали визнані поети. Так, визнали визнані. І ти вважав свою відозву з моїми віршами пострілом, який дорогу до правди торувати має. Ми опинилися в горнилі дискусії про те, якою має бути мова в Галичині, ми викинули на окописько язичіє, але ти при цьому втратив, а мене назвали самобутнім поетом, не збаламученим львівськими книжниками. Я прочув, що й сам Дідицький не є прихильником народної мови, та зупинитися вже не зупинюся до смертного часу, і лиш ти в моїх намаганнях порадник і єдина підтримка. Оце я викінчив великий цикл і радість свою можу тобі передати лише словами людини, яка розуміла щось більше за мене.
Пригадаймо разом!
Батько, який нарешті видав заміж свою доньку, і то не відчуває більшої відради, ніж письменник, який у своїй передмові готується передати щойно закінчений твір світові, поручаючи йому віднині свою турботу. У нього камінь впав із серця. Він ніби видужав після тяжкої хвороби. Він розбудився до нового життя. Йому знову стало затишно в своїй домівці, він почуває, що звільнився від гостя, який надто довго, неначе злий дух, розігрував з ним погані жарти. Кожний новий витвір є ланкою у ланцюгу його метаморфоз, становить багату на досвід епоху в його житті. Зі всіма своїми радощами і прикрощами воно лежить тепер, здолане, за його плечима, як пора юності в дорослого чоловіка. Він став мудріший. Разом із доброчинностями він зробив зримими і свої вади і тим самим відкинув їх од себе; він зберіг тільки гарне, як зернятко наступних творінь. Він весело наспівує разом з поетом:
Цей щасливий настрій поета не вимірюється зовнішнім обсягом його праці. Із книгами такі ж справи, як з дітьми: маленькі здебільша завдають більше турботи. І так само, як цінність та зміст життя не визначаються віком, так і вартість та зміст твору не визначити кількістю сторінок… Найпрекраснішими і найзмістовнішими періодами в історії були найменш тривалі.
О так, життя — це весна наших помислів і почувань; але тільки пізнього літа чи й восени ми виражаємо їх на папері. У мене літо настало, дорогий мій друже. І я так утішений плодами, які визріли в моєму саду, що забуваю пору цвітіння на користь здобутої істини.
150
Закрию том старий, Що завше духові моєму був чужий, А присуди юрби я зневажаю сміло: Куди струмок біжить — яке джерельцю діло? (Фр., В. Гюго).