А як гарно мовлено далі: У житті чоловік проводить десять років на війні і десять в мандрівках, як Одіссей". Тільки я промандрував свої десять літ до того, як пішов на війну. Я вичерпав особисте життя, решту дарованого Богом віку присвячую тальки роботі для людей, для поезії. Nous sommes faits pour penser[151].
Пиши мені, милий друже. Я дуже й дуже самітний. Знаєш, чи це було передчуття недолі, чи так мені написано — переживати якісь злигодні наперед, ще до того, як сталося, але вертався я сюди вже з мукою в серці. І лад моїх думок, і бачення світку нашого виклалися задовго до того, що я уздрів. Тепер дивлюся, ніби на сцену, і, слава Богу, менший біль. Але дуже стомлює самота і людська нещирість. Мало того, мені здається, вони якісь хворі довкола мене, вони зчиняють ґвалт, де не треба, я не вмію з цього сміятися, бо
А може, я хворий, недужий людськими болями, які менші за мій? Та й кажу:
Я тужу, брате. Колись мені припишуть якісь дивоглядії за те, що моя недолуга ще мова, яка тільки-но розлучилась зі своїм ганебним байстрюком — язичієм, не вміщує того, що я бачив, здобув самоосвітою, що знав, що хотів би переселити в мій край перлами вічності, бо такий темний, що нема темнішої ночі між зорями. Не орел винен, не сокіл, що, мов знамення чужої волі, над нами пролітає, віщує смерть. Ти збагнув, чого я не з’єднаю? Того, що я пізнав, я не поєднаю з нашою співучою і тужливою мовою, яка знає тільки сльози. Я метаюся від Гете до Лейбніца, від Гюго до Фейербаха, від Шекспіра до містики. Як ми багато втратили, що не маємо здорової а й великої мови. Нема ні свого, ні чужого.
Учора я бачив на царині гулящу гуцулку. Біг за нею її чоловік з немовлям на руках і кричав: "Вернись! Куди ти? Дитина ж!" А вона кудись мандрувала на лісоруби до парубків. Дитя попискувало, він сів на неньку і заплакав. Шельма ця вернулась, вирвала дитину з його обіймів і пішла, куди її чорний слід повів. Отак і я з дитятком свого дару: кудись понесуть його шельми Дідицькі, а воно не вміє говорити, хоч людиною родилося.
І бачу свою долю, друже, наперед. Ніхто!.. А може? А може, ніхто по-розумному не розцінить і не розв’яже мене поміж мною і людьми? Як тих людей мало! А може, хтось таки пізнає мене з духом непокори і справедливості?
Я стомив тебе. Пиши бодай зрідка. Твій Федькович".
Приїхав Нарівняк, і Федькович підняв листа до свічки (був уже вечір).
— Це я писав до тебе…
Нарівняк за правом вістового і слуги, за правом людини, яка давно помітила дитинну вдачу вищого за станом і "вельми перспективного" Федьковича-Гординського "по службі і по маєтностях", вихопив з-під свічки надгарки. І чемно запхнув до тайстри, осміхаючись.
— Можна мені на пам’ять?
Федькович недбало махнув рукою. Одразу ж відчув, що поводиться гидко: як вищий.
— Підемо в гори завтра чи сьогодні? А може, підемо кудись у гості?
Нарівняк знизав плечима, бо він приїхав погостювати, куди ще йти? Хто тут цей незрозумілий чоловік, який солдатам був батьком?
По-дядьківськи, по-вуйківськи Нарівняк розв’язав тайстру, виклав якісь, для дороги, буханчики, поставив гранчасту плящину.
— Як у тебе справи, Семене? — Федьковича знемагали біль і втома: боліли груди, і він цілу ніч не спав. (Та він не спав уже багато-багато ночей, відколи вернувся).
— Чогось невесело, милий паночку.
— Як жінка, маєш надію на сина чи вже народив?
— Донечка є… Покинула мене жінка через родичів. Лишила з дитини мішок недопранок і недоходжені чобітки. Ви ж знаєте, що мала хлопця. Ніби чекала мене, він оженився, а тепер і я, і його бідолашна зраджені. Лишила мені мішок недопраночок, з яких дитина виросла. А скільки вкрала, не хочу говорити. Нехай стільки має. Я її знав ще маленькою, родичів мало пам’ятав, а в них родинне слабоумство. Вони з тридцяти років втрачають пам’ять і витворяють таке, що і на воловій шкурі не опишеш. А ще якась цукрова недуга, росте дика кість… Та армія перекосила мені життя і нема що кому казати, бо хто нині вміє визнати, що твоя правда?
— Так завжди було, дорогий приятелю.
— А звідки взялося десять заповідей Божих?
— З несправедливого життя людського.
— Так?!.
— Авжеж, голубе милий.