Вийшло якось пихато, ніби заговорив із вселенської ночі небуття, вертаючись месією.
Церква. Будиночок Фоляковських. Він не збирався туди заходити. Пройшов у двір, вмостився на лавочці проти вікон у колишній кімнаті Емілії. Якось у холодний присмерк середноворіччя Емілія мовила словами Брингільди: "Страждання любові відкрили мені очі в скорботі: я побачила кінець світу".
Він соромився говорити з нею пишномов’ям. Ця стихія належала Ернсту Нойбауеру, і навіть Кобилянський та Горбаль у присутності "блискучого німця" трималися скромно. "Вічно жити, вічно творити, вічно любити", — міг сказати в цих покоях тільки Ернст. Чи: "Любовний трунок смертельний".
Риторика. Але золоті то були години. (Треба сказати, що, покинувши покої Емілії Марошані, Федькович пускався в такі нетрі загальників і "високодумних" категоризмів перед своїми вістовими, що ті просто бовваніли перед ним. Згодом червонів мов рак, але всілякі премудрі "формули" ще довго бриніли в голові).
— Тут ми разом, Еміліє, — промовив він тихо. — Душею і тілом разом, моя кохана і незабутня. Ти чуєш мене, Еміліє? Хто любить, той не зречеться. Не забудь і мене, Еміліє, в коловерті своїх балів. Любов — це наша остання опора.
Він проблукав вулицями міста до самого ранку. Так колись пробродили, розмовляючи, з Костем Горбалем. Кость із тих людей, які все життя невтомно прагнуть тільки високої і чистої людяності. Сердечний, завжди веселий і свіжий, на життя він дивився, проте, серйозно і тверезо. Зібрав чималу бібліотеку, знав безліч пісень. Жили вони з Кобилянським на одній квартирі. Якось привели сюди Федьковича, і той жахнувся: два ослінчики, застелені складеними ряднами, й по подущині на кожному, решта простору завалена книгами.
— Три дні тому з друкарні "Вісник" Вислоцького-Зборівського з Відня, а це "Dziennik Literacki".[157]
"У "Віснику" мало вістей, а в "Dzienniku" мало про літературу. Та ось бібліографічна оцінка поезій Тараса Шевченка. "Хату" Кулішеву читав коли-небудь? "Пісні народні", зібрані Максимовичем? "Історія Русі" Маркевича… Я, брате, з самого дитинства бідую і скуповую книги.
Горбаль заробляв на прожиток лекціями, які читав для селян. Поступово склав іспити за гімназію і виїхав до Львова. Наступного року закінчує університет, збирається видавати літературно-науковий часопис.
— Ти знаєш, що мене здивувало в Чернівцях, коли я приїхав сюди вперше? — запитав Горбаль того ж вечора, звертаючись до Федьковича. — Що довкола розмовляють лише німецькою і польською мовами.
— У вашій Тисмениці з таким не зустрінешся, — розсміявся Кобилянський.
— Я спалив би свою Тисменицю, — похмуро одрік Горбаль. — А русини знічено вбирають голови в плечі і соромляться рідної мови. Лонгин Лукашевич приніс мені на кілька днів "Слов’янський народопис" Шафарика. Візьми на одну ніч. Почитай, ти ж темний, онімечений солдат. Завтра принесеш, домовились? — Горбаль говорив швидко, мовби захлинаючись. Обидва з Кобилянським запустили довгі попівські пелехи і бороди, ніби маскувалися під святих отців. — Якось Лукашевич відпроваджує мене додому й каже, — вів далі скоромовкою Горбаль, — що бродить по Чернівцях неприкаяний гуцул-офіцер, який вправно малює німецькі віршики. Високого зросту, русявий… Показує твою баладу, присвячену Емілії Марошані. Читаю — по-німецькому навіть чудово. Ти вже забув, які мама пісні співала?
— Не знаю я, браття, ні літератури, ні історії нашої, — з гіркотою в голосі признався Федькович.
— А ми живемо в світі бажань і прагнень, — заходив по кімнаті Кобилянський. — Навіть перед могилою ми не звільнені від необхідності знову й знову народжуватися. Тим паче коли все слов’янство вступало в еру свого відродження. Ти відчуваєш у собі джерело життя? Ти віриш у життя?
Вони його не старалися ні принизити, ні знищити. Горбаль мав незвичайний дар пізнавати людей, їхні вдачі і вади. Він якось сумовито поглянув на Федьковича і спокійно мовив:
— Розбудись, товаришу. Твій талант і розум повинні належати тій землі, яка тебе викохала. Приходь, будемо помагати. Важко підтримувати те, чого нема. Тебе ще не забальзамували тевтони, а Нойбауером захоплюйся, та не наслідуй.