Юрій вибіг за урядником, і той ледве одірвав мандатора від напівпритомної жінки. Мати вранці пішла шукати підводу на Сторонець, а батько замкнув його у темній комірці, і він крізь сон плакав від кривди і жалю, проклинаючи весь свій рід.
Минуще все.
Неминущі тільки кривди.
До лавчини підчовгала і майже зі скрипом вмостилася на краєчку якась бабуся з кошиком, наповненим пучечками фіалок. Ступивши в дворик, вона з острахом глипнула на офіцера з шаблею, що не зводить ока з порожніх вікон будиночка, одначе вирішила, що вертати назад пізно, й зважилась перепочити будь-що-будь. Вона не дивиться на Федьковича, її починає долати солодка стареча сонливість. У кутку дворика пака для сміття з бляшаним віком; на віку гріється біла, з чорною мордочкою кішка. Сонце припікає по-літньому зблизька, навіть скупа травиця в дворику ніби готова влягтися й віддатися спогадам про події, яких ще не було в її житті. Дворик наповнений терпкими й вологими пахощами фіалок.
— О-о-о, danke schön! — чи то Богові, чи незнайомому офіцерові дякує бабуся, важко зводячись. І ні з сього ні з того додає: — Motten fressen die Kleider und Sorgen das Herz[158].
Федьковичеві нічого на це відповісти, тільки відчуває, що й запах фіалок кудись щезає, як запах поцілунку після несподіваного ляпаса, коли дівчисько раптом отямлюється, збагнувши, що це тільки початок, а серце вже готове вискочити з грудей. "Не забувай, Еміліє! Не забувай!"
На вулиці лаються перекупки. Очевидно, стали поряд з кошиками фіалок, воюють за дверну нішу чи ріжок будинку. Ці ніколи не стомлюються від свар. Одна костить німецькою, друга польською, і всі одна одну розуміють. Голоси ще молоді й верескливі, бабусиного не чути. Кішка обережно зіскакує з віка смітниці і несе важкий живіт кудись у потаємніше місце.
"Може, життя треба любити таким, яким воно є? — думає Федькович. — З любов’ю, розлуками, чварами, війнами, беззаконням, обкраданням усієї світобудови; з аутодафе, розстрілами за неіснуючу зраду, з политим кров’ю бруком і загидженими камерами смертників; з пограбованими гробницями і порожніми містами після винищених цивілізацій? Може, слід погодитися з історією: жорстоке минуле, зловісне сучасне, моторошне майбутнє?" Йому пересохло в роті. Він випив виноградного соку за рогом будинку (молдаванин продавав сік, черпаючи його кухлем просто з бідона) й вернувся на лавочку.
"Не забувай, Еміліє… А може, все, що я бачу, чую, про що мислю, давно забуте, вкрите імлою Вавилона і попелом Карфагена? А може, й нічого не було? Тільки мої сльози на цій лаві? Проте й сліз моїх тут не пролито. Мені лиш примарилося, що я несподівано опинився на цій лаві-прихистку бродяги і втікача".
"Погана дружина нездатна стати доброю матір’ю, — вчувався йому голос оскаженілого Гординського. На материне тіло сипалися його важкі кулаки, і він знову репетував: — Не побачиш його більше, огидна гергепо. Не дам хлопця псувати…"
Коли вони верталися з Молдавії ("мене без пса з Молдови видали"), Гординський скаржився, що в нього дуже тяжка форма туберкульозу. Перед тим і Юрій пережив крупозне запалення легенів. Його охопила паніка: він раптом відчув, що вмирає поруч з ненависним батьком, потворною "любою-згубою" його великої і щасливої родини. Він умирав від жаху перед страхом умерти поруч із ним. Торік в армії він знову захворів на запалення легенів, та його не охопив переляк, і сьогодні ще мав у кишені листа до Данила Танячкевича у Львів, де лиш по-людському сумував: "Тепер лиш би жити, але що з того, коли здоров’я нема. Груди мене дуже болять…" Він лапнув по кишенях. Тут виявилося два листи до Танячкевича: того, що написав ще в квітні, він забув віддати поштарці. Ходив у гуцульському "лудинні", а лист пролежав у шинелі більше місяця. Він вирішив перечитати оба листи, можливо, переписати заново. Зробить це ввечері в домі для приїжджих і постарається поспати, як спить безтурботне немовля. А поки що треба трохи поквитатися з минулим і скинути з себе оціпеніння.
Перша квартира Адальберта Гординського, де три місяці прожив Юрій у неспокійному сорок восьмому році, містилася за два квартали від цього дворика. Забрав його Гординський тому, що син не міг пережити смерті сестри Марійки. Вона вмерла на тридцять першому році життя, була калічкою, до церкви носили її в кріселку.