— Я завжди тяжко шкодував ваших думок і спостережень. Не раз думаю: бодай так пси траву їли, як у цих головах щось заворушилося.
— Нічого. Нехай на тисячу в одній голові проблиснула думка, я й тим вдоволений. Бачите, мене швидше сприймали б, якби я підкреслював нашу німецьку вищість і мудрість. Але я космополіт. Я думаю про людство, а не про Німеччину Бісмарка і Вільгельма. Штучні потреби моєї нації мене ніколи не схвилюють. Добиватися якоїсь химерної мети — хіба це життя? Та щойно ця мета буде осягнена, як для тих, хто для неї працював, настане фізична і духовна смерть. Адже так сталося з усіма талантами Німеччини, які, по суті, нічого не добились революцією сорок восьмого року… До кого ви звернетеся в Галичині у нашій справі?
— Кобилянський, Горбаль, Танячкевич, Шашкевич, Барвінський…
— Так. Кобилянський. Доросла дитина, яка ціле життя готує себе до життя. Наївний реформатор і наївний пророк з обличчям іконного Ісуса. Ідеаліст-фанатик і водночас холоднокровний діалектик… Кобилянський — переконаний українець, — ніколи, так би мовити, не служив чужим богам і готовий записувати рідною мовою навіть те, що їсть, хоч гігієніст, вегетаріанець, не визнає міцних напоїв і тютюну… Навряд чи подасть вам конструктивну допомогу цей пишноволосий позер. Хто її може подати? мені здається, синок Маркіяна Шашкевича. Кобилянський нам пошкодить передовсім своїм вільнодумством. Мені, наприклад, це дозволяється. А Кобилянському — ні. Нехай собі далі вірить у своє месіанство, нам потрібні люди практичного складу і темпераменту. Він нас засипле недолугими віршиками, а коли ми їх не надрукуємо, почне на всі боки скаржитися… Значить, передовсім Шашкевич, нащадок першого видавця-русина на ваших землях. Нам, пане Федькович, треба все точно зважити, бо wer sich zum Lamme macht, dem fressen die Wölfe[160]. І ще порадьтеся з Танячкевичем. Це теж видавець… До речі, вас друкують "Вечорниці"?
— Майже в кожному випуску щось буває.
— Прекрасно! А до Драгоманова ви можете написати?
— Я для нього поки що не існую.
— Жаль. Нам потрібні будуть люди, які пропагують культурні і громадянські здобутки слов’янства в Європі. Буваючи в Лейпцігу, я зупиняюся у свого доброго приятеля видавця Гергарда. Він постійно публікує серію "Російська бібліотека, а редагує її російський емігрант Іван Головін (до речі, в Росії засуджений заочно до каторжних робіт). Ви що-небудь чули про збірник поезій Пушкіна і Шевченка, який вийшов друком у Лейпцігу? Федькович заперечливо покрутив головою і зітхнув.
— О Мати Господня! — в свою чергу зітхнув Нойбауер. — Ви знаєте Бюргера, Геббеля, Фішера, Вагнера, Келлера, Клейста, Фрейліграта, Гервега, Гельдерліна, Граббе, Бюхнера, якогось Нойбауера, не кажучи вже про Гете, Гейне і Шіллера, а про Шевченка і Пушкіна не маєте уявлення. Ну, нічого. Ми це якось виправимо. Die Toten reizen schnell[161].
Федькович подумав, що сидить перед Нойбауером таким же громадянином землі — невігласом, як перед ним сидів Семен Нарівняк.
— Мені б дуже хотілося, — провадив Нойбауер, — щоб ви зосередили свою увагу на двох питаннях: програма і засади видання. Нині ніхто вже не вірить народовсько-просвітянським еманаціям. Так само сприймається абстрактний гуманізм. Часопис повинен серйозно працювати на зрілу свідомість читача, тільки тоді він дасть певну користь, поверне людські очі й світогляд до дійсності.
Отже, відповідно треба буде розміщувати добір матеріалів. Провінційний рівень часопису мене не влаштує, та, мабуть, і вас теж. По всій Європі щойно прокотилися буржуазні революції, і вже буржуазна демократія зазнає нещадної критики. Нам треба буде тримати руку на пульсі доби і відкривати новим ідеям всі парадні входи. Я не залякав вас? — Нойбауер по-дружньому торкнувся Федьковичевого плеча і чогось внутрішньо засвітився. — Усе буде гаразд. Часопис друкуватиметься у моїй друкарні, німецький відділ я поведу, в газеті я не в змозі публікувати все, що надходить з Галичини і німецьких королівств, а ви, я цього абсолютно певен, швидко зорієнтуєтеся. Отже, всі побоювання даремні. Головне для нас — з перших випусків здобути престиж герба. Якщо не збанкрутуємо, то згодом і про книжкове видавництво поміркуємо.
— Бачу, — стиха мовив Федькович, — що все моє життя завдяки вам остаточно поділиться надвоє.
— Пане Федькович! Збагніть же нарешті, що ви потрібні своїм гуцулам не як жертва Гординського. Вони й без вас мають тих жертв досхочу. Ви їм потрібні як їхнє чоло і захисник. Мечі і списи ламаються, а слово живе вічно. Ми свідомі того, що не відкриємо нових земель, не створимо ні Гамлета, ні Фауста, але ми можемо успішно працювати під знаменами Дев’ятої симфонії, весь час наближаючи до цих знамен нові й нові покоління з їхніми новими потребами і претензіями.
161
Мерці з’їдять швидко (нім.). Слова з балади Бюргера "Леонора", взяті Федьковичем до поеми.