— Чому?.. Це його особиста справа.
— Він отак засидиться до ранку і стане ганчіркою.
— А мені можна?
— О, тобі можна! — вона притулилась щокою до його щоки. — Ти кремінь. І це твоя особиста справа, хоч Дашкевичка просила оберігати тебе від пиятик з Олександром.
— Тільки з ним?
— Не тільки з ним…
— А з ким іще?
— З гуцулами… В корчмах…
— Візьмеш мене на ланцюг?
— Ніколи в світі, Юре. Тебе можна вбити, а поневолити несила нікому. Не бійся, я тебе на вужівку не припну. Але мене ті напучення чогось дуже засмутили. Мені тебе раптом так шкода стало… мій яворе під вітрами!..
— Дякую, Павлинко.
— Вона хотіла б бути з тобою суворою, як з пустотливим хлопчаком.
— Вона і валянком не посоромилась би зробити. А тоді б намочила і скликала дивитися: пірне чи буде жити? Жорстока, немічна старість.
Олександр дрімав, відкинувшись на спинку ослона. Павлина кивнула на нього і осміхнулась:
— От забавник… І так щоднини: то любомудрствує, то западає в нетяму, ви, чемні парафіяни, майтеся гараздом, а мені віддайте моє можне. Легко так жити. — Вона скинула на Юрія очима. — Але весь його розум у тому, що на щирість ніхто ще не прожив. Каже: люди живуть "на силу". А лиш відчують за тобою слабину — відсахнуться, як від прокази. Каже: і ти, Павлинко, зрадиш мене на людські киви, коли занеможу.
— Ви що там зажили назад, молодята? — раптом потягнувся Олександр. — Ти що розбріхуєш, Павлинко? Знайшли собі дерево спокуси. Ану за пугарики та чогось вже нами спів’яного на додачу. Тільки, Юрику, я прошу пісні без розлуки. Пий і бери гітару, досить вам зводи водити та переколи орати. Не забувайте, що роки терзань ростуть з людським віком, треба жити, забувши успадковані гріхи. Чого нас принижує ваше щастя? Чому ви від когось ніби залежні?
— Ні, ні, хлопці, — заперечила Павлина. — Там хвора жінка, даруйте нам цю ніч без пісень.
— Ну що ж! Не будемо їм душі ламати, Юрику? — Але напівжартома-напівіронічно додав: — А я думав, що колесо за колесом не потягне.
— Та ні, — мовби виправдовувалась Павлина. — Я розумію, що таке старечі капризи і що таке недуга.
— А ти завважив, Юрику, що я заручив тебе з нареченою поета? — Олександр, сміючись, підступив до них і церемонно поцілував Павлині руку. — Вона сказала цілком поетично: подаруйте нам ніч без пісень. Якого легеня це не зворушить?
— Якщо в нього все на місці, — додав Федькович, прищуривши на попівну око.
— Ви рівня з усіх поглядів, молодята.
— Ще й славетна, — розсміявся Юрій. — Хоч кажуть, що честолюбство притаманне кволим людям, ми досягли висот, слава Богу, не думаючи про байронівську смерть.
— Браво, Юрику. Налий нам з цієї нагоди… Поки живі ми в наших помислах. "Налий" — найважливіша прикмета нашого духу.
— Піднімеченого духу, — докинув, сміючись, Федькович.
— Геть, німці! Геть, ляхи!
– І геть, їхні повірники!
— Фальшиві ерудити і правдиві ляжні.
— Ти з нами, Павлинко?
— Так. За вас!
— Тільки жаль, що ця ніч промине без пісень. А згадайте:
— А я знову додам, — підняв руку Федькович, — коли нема діянь народних, нема й пісень.
Олександр збив на жарт.
— Сьогодні на цьому пюпітрі, — показав на "трибунал", — Господь заповів вам діяння без пісень, молодята. А я де сплю? В конюшні?
— У хатчині для слуг. Ти ж слуга Божий.
— Лиш не зачніть сьогодні гуцуленя, бо Господь мені це не простить. То дозвольте мені в лігво для слуг? Завтра в мене меса весни.
Отець Ганицький ще раз облагодіяв многостраждальну Дашкевичку: обідню трапезу влаштували в її домі. Тонкогубі церковні сестриці в один мент позносили столи, ослони, килими, з’явилася гора полив’яних мисок, ви шикувано ложки з виделками, поставці, заросені, погрібної прохолоди графини з вишнівками, слив’янкою, порічковою наливкою і ще якимись цукристими та медовими трунками.
Столи аж вгиналися від наїдків: з низьких довбаних ночов для розчини на пампушки звисали півметрові смажені пструги, на бронзових підносах — пропечені до рожевого поросята із спіралями закручених хвостиків, вуджена, причасничена баранина, дзбанятка з хроновим соусом на сметані, лискучі житні паляниці, уквітчані китицями калини, галуззям мирту і веретенами воскових свічок… Мобільності богобоязливих сторончан могло б позаздрити Бісмаркове оточення, ба й церемоніальні служби цісарських двірців.
Гостину влаштували просто неба, на високому муравистому березі Путилівки. Павлина метушилася між молодицями на правах господині, до неї зверталися за порадою, то губили, то розшукували, то переймали з рук вилежані лляні скатерки чи вазонята мушкателі. Юрій не вписувався у цей шарварок. Ці рідковолосі, горбоносі, плішаві дяки й попи на одне обличчя із засаленими потилицями і спітнілими руками знову з’явилися, ніби з дурного сну. Десь вони вже встигли причаститися, бликали на голі литки сестриць змутнілими очима й по-вовчому тягли носом запахи м’ясної печені зі столів.