— Коли закладатимеш храмок, я пришлю тобі столичного архітектора.
— Віденського? Краківського? З римсько-візантійських? Танячкевич засміявся.
— Нашого, львівського. Львів — столиця "Малої Азії".
— А-а!..
— Йозеф Главка, — вперше заговорив Гнат Гарасевич, — створив з гуцулів будівничу школу в Чернівцях.
— На будівництві митрополичої резиденції?
— Так. Мій браток набуває в ній фаху. Між іншим, там все робиться руками місцевих майстрів.
— Мою церкву зведуть самі сторончани, — мовби між іншим, кинув Федькович.
— А дім новий збираєшся покласти?
— А дім я зрублю сам. Лиш деревину стартакую в Перкалабі.
— Яка розкіш! — Танячкевич, склавши на грудях руки, замішувався на квітники. — Ти чудотворець, Юре! Ато б міг подумати, що в цьому скляному загір’ї можуть квітувати магнолії і нарциси, братчики і чорнобривці, паничі і гвоздики! Яка попівна, браття, не прийде кохатися з поетом до цієї берези, коли тут така краса! Це ж райський закуток, що аж намовляє згрішити з чесною дівицею.
— Два морги городу відпускаю громаді під школу. А попри дорогу зорудую виміст для танців. Під навісом музики, леґені з дівчатами в крузі, лиш рясні спідниці парасолями здуваються в шалі гопака. — Федькович розкотисто розсміявся, відтак додав: — А шинок звелю розвалити.
— А де черпатимеш в свої барилки?
— Барилки я тримаю для таких нудних гостей, як ти, Танячкевичу.
— Постривай, ледарю. Я приїхав з хлопцями, щоб тебе проекзаменувати в твоїх німецьких поезіях. Мене Кость Горбаль послав, прочувши, що ти вже і Довбуша та Гінду твориш німцями, Мазепу і Хмельницького, циганку Азу і Сафата Зінича…
– І ведмедя в пасіці, — сміючись, перервав Танячкевича Юрій.
— Ти нам сьогодні влаштуєш вечір своєї німецькомовної поезії, і ми хочемо з тобою щиро поговорити, — серйозно мовив Танячкевич.
Ось воно що! Горбаль листується з Нойбауером, а він послав "блискучому німцеві" півсотні віршів і початки двох драм німецькою мовою. Горбаль вдруге забив тривогу, побоюючись, що Федькович зовсім перейде на чужу мову. Знову зустріли день в пустотах вітрів. Мати — повія, батько — дурень, а доньки — стогові суки. Німецькою я писав і писатиму, смакуючи самовираз. Я не покладаю надій на те, що стану співцем Німеччини, як думає Ернст.
Горбаль будує стіну недовіри, а ці намагаються перетворити її на стіну зневаги і мовчання. Добре, я вам влаштую вечір німецької поезії.
Я дам вам можливість зазирнути до моїх щоденників ще при житті.
Яке вам діло до того, що я розмовляю з коханкою німецькою мовою? А вам не соромно сідати на підслухи до Нойбауера, в кабінеті якого я зайнявся любощами з німкенею? Чи ви проти мого зізнання перед німцем, що я…
Добре, я влаштую вечір німецької поезії, пани ревізори із столиці "Малої Азії". Недарма ж так прозвала цей край наш німчура. Таки Азія. Нагла й зарозуміла. В надзмогах своїх перезмог. Я напишу і Горбалеві, і Нойбауерові, до чого вони докотилися зі своїми епістолами: в моєму домі ревізори. Ключі від моїх скринь в руках жандармерії! Ніби я вже сконав чи раб безправний товстозадого, як баба, поліцая. Ніби мені мало моїх домашніх, хатніх контролерів і пліткарів! Ну що ж, не тому могила, кому спорядили, а тому, кого закопають. Хай вам буде по-вашому.
Він обводив їх царинами, показавши село з усіх сторін світу, а вони ні-ні та й поглипували на Дашкевиччин осідок, омитий в півкола Путилівкою: таки мальовнича й благословенна міцна зоддаля, таки там здаля рай для ока, для поетичної душі розгін. А насправді глухий кут і острів смерті. І церковця немов трупарня в кладовищі, а кладовище наче стервисько за валом спаленого тифом міста. Лиш гори в оксамиті смерек та синє небо ще живуть. Над захованими і безіменно згадуваними кістьми живих і мертвих. Над оподаткованою людським виродженням околицею. Над погрозливим протестом самої землі.
За стінами часу…
Через кілька днів на Бісків вирушив загін жандармів. У Вижниці ці тупі й слухняні для розправ безстатеві мули відбули спеціальний інструктаж, їм описали замкнених від світу лісорубів на скитах, навчили розставляти капкани на втікачів, як влаштувати облаву, щоб "навіть заєць не проскочив". Губріх і Августак тим часом завітали до Федьковича.
170
Ой батьку, дівчина стоїть, Невинна, як лілеї цвіт, Багатства Бог її не дав, Та серце добре дарував. Моя любов не знає меж, Вона мене кохає теж. Без неї я мов без очей. Схвали, мій батьку, вибір цей. (Переклад В. Гавришкова).