Я думав, що Грушевич образиться за мовчанку, проте він запитав:
— А як село?
— На порозі голоду. Я чогось згадав свої гімназійні роки. Квартирував у доморощених українських панків, муштруючи в науках за щоденну пляшку молока їх дурника сина. На тиждень мені передавали з дому вісемку олії, ворочок сиру, хлібину, прісних коржиків, які пахли кмином, і кілька яблук, а взимку — сушених слив. Лярницькі мовчки сьорбали бульйони, а я натирав часником злегка придурену олією грінку хліба. Три роки перебивався на сухому. Пани розмовляли зі мною тільки тоді, як їм ставало скучно. Неділями, відіспавшись після обіду, господар кликав мене до вітальні й просив розповісти який-небудь цікавий випадок з історії. Він, мабуть, не прочитав і десятка книжок у своєму житті, проте мав про все свою «вчену» — не яку-небудь — думку. Грушевич пройшовся по кімнаті.
— Біда, — зітхнув він.
— Була реквізиція. Поводилися мов чужинці.
Він скорботно похитав головою.
— Видно, ліпшого не здатні придумати, — мовив я. — Що ж, не буде за чим шкодувати, бо нині кожна раціоналізація здавалася б рятівною соломинкою і тільки розчаровувала б людей.
— Щоб розворушити життя, треба підтримувати окраїни.
— Стрижуть, совість забувши.
— Гай-гай!
— Вдруге оподаткувала села.
— Кажете — совість забувши? А що таке совість? Чи є вона чинником, суспільного життя? Як ви гадаєте?
— На якомусь щаблі… Наприклад, у часи Декарта…
— О! — не дав мені відшукати відповідь Грушевич. — Совість — страшна річ. — Він повеселішав, знайшовши це визначення. — До речі, я дійшов до цих здогадів, пишучи повість, але для книжки вони загроміздкі. Чудеса, які витворяє з людьми совість, треба навчитися бачити. Якщо дозволите, я прочитаю вам маленьку лекцію.
— Татку, але ж наш гість з дороги.
— Що найочевидніше? — Грушевич навіть не глянув на Христину. — Те, що в добу ось такої невизначеності вона рано чи пізно примушує виправдовуватися, а виправдовуючись, створюють блудове євангеліє духу і віри. Наступний крок — це голий примус, з тим аби навернути до блуду всіх тверезих людей. Блуд видається за животрепетні ідеї поколінь. На цьому грунті виникають найжахливіші духовні поневіряння людськості, які не минають жодної особи. Ми спостерігаємо не хитрощі жуків, що порпаються в гівні, а боротьбу мізків, які не знаходять поживи або до якої їх не допускають. А тепер на основі цих вислідів охарактеризуйте сучасний великомасштабний процес. Прошу вас.
— Чому ці думки не можна використати в книжці? — Я не хотів Ікаровими крилами підмітати припічки.
Грушевич потупився.
— Не пора, голубе. Ви бачили коли-небудь, як художник малює? Спершу навгад робить всілякі позначки. Чи легко сказати, що він собі уявляє? Отож-то! Поки що нам і в голову не приходить, що Платон оперував малозмістовними проти наших днів термінами, і ми вважаємо його ідеалістом. Але хто мені докаже, що його умовиводи позбавлені зв’язку з реальними явищами? Таж Волластон[21] був далеко од наївності, а відмовився від поняття "атом". Я не маю чітких відповідників.
— Ми не зодяглися б так, як ходив Платон, але читаємо його залюбки.
— Ви хочете сказати, що в мистецтві можна собі дозволити вільності?
— Якщо воно справжнє, то це троянський кінь, на якому людство в’їжджає в майбутнє.
— Безперечно. Але пробачте, не я в тому винний, що немічний перед своїми думками.
— Татку, за тобою приїхали, — сказала Христина.
— Що замислився, козаче? — запитав Грушевич. — Не думай. Христино, не забудь передати Павлюкові відповідь.
Він потряс мені руку і, взявши з шафи валізку, твердо закрокував до виходу.
— Пробачте йому, — сказала Христина. — Він щосекунди робить відкриття. Але то забавно, як не раз кличе: «Христино, а ти знаєш, я тоді щиро помилявся. Коли розкинути розумом, все виглядає інакше». — Вона голосно засміялась. — Якось він мені говорив, що «інтелектуальні» протиріччя будуть вибухати набагато тяжчими, ніж донині, війнами. За приклад брав хрестові походи, коли віра не зупинялась перед найстрашнішими жорстокостями. А повість його мені подобається. Іноді мені здається, що її написав не він, а хтось інший. Татко написав повість ще студентом, але літературні месії побоялися її видати (уряд однаково невдовзі заборонив українські друкарні). Татко посилає рукопис до Женеви Драгоманову. Отримав гарну відповідь, і раптом Драгоманов помирає. Окрема похвала була за мову — батечко мій з села, але в останні роки геть зінтелігентився. Тож рукопис згубився. Довелося відновлювати повість за чорновими записами. Вже за нашої влади татко возив її до Львова. Йому звеліли дописати розділ про похід Галицької армії. А він на військових справах зовсім не розуміється…