— Ти чого розбубонівся? — Микола вигнувся хрестом і голосно позіхнув.
— Хіба?
— Ні, я на тебе набріхую.
День розрісся, мов на дріжджах. Вибамкують дзвони, зітханнями долинають басові партії церковного хору. Якби жив Загата, його голос чувся б за кілька миль.
Я поклав у траву цигарку і подивився на руки — нині я дозволяю собі трішки позалицятися до себе. Колись мої руки були пружні, з горбками мускулів, з ямочками, помережаними судинами, пальці були м’які, чутливі, гнучкі, як у музики, а нігті були рожеві, мов дівочі. Тепер це костомахи, обмотані вужівками жил і задубілим брезентом шкіри. Баламкаються мов неживі, можна з розгону вбити людину і часто важко втримати голку.
Я переводжу погляд на ріку. Над водою кружляють, наче циганки в танку, невгомонні чайки. Батько в доброму настрої наспівував про них якусь пісеньку. Це свято випадало не більше разу на рік, так як оце мені випало подивитися, що ж я таке нині, чи надовго ще мене стане… В’ються неквапливо, безжурно, та не спускають зору із плеса. Стрілами по черзі падають униз, на сполохані косяки риби, інші описують коло, а коли ті, що опустилися, йдуть вгору, падають інші. І так спіраллю зграя котиться проти течії до островів, а звідти поверне назад.
Вище самовпевнено плаває яструб. Йому невтямки, кого пильнують чайки, і він робить здалека хитромудрі колінця. Та ось у хвіст йому припнулась заздрісна сорока: верещить, лопотить короткими крильцями. Яструб гордовито оглянувся і попрямував на скелі.
Неподалік од нас бубонить джміль. Сліпота! Я збучавілою соняшниковою бадилиною відсунув сорочку, і джміль, задоволене протрубівши, кинувся на фіолетову китичку конюшини. Зненацька де не взявся шершень. Незграбний, лихий, бебехнувся на джмеля, збив сердешного в траву і, сердито подзвонюючи, почав топтати квітку. Джміль протяжно загудів і в розпачі потер лапками.
Складна штуковина — життя. Микола каже, що червоні взяли Київ, а Петлюра перебазувався до Вінниці. Тут засидиться недовго. Поляки оскаженіло метушаться. Неспроста: де двоє б’ються, третій користає. Гайда під Польщу, матінко!..
— Миколо, — кличу я. Він натягає на ноги чоботи — Що найцінніше в людині?
— Розум, дитино.
— Наскільки розум вище всіх багатств…
— Настільки ж нам безумство — ворог лютий…[25]
— Ага.
Думки течуть самопливом, та згодом виходить під тиском турботи якесь загадкове плетиво. Про все мислено-перемислено, а мозок не втихомирюється. Інколи його робота схожа на поклін у спину його святості життю, а він продовжує розсотувати плетиво, видко, не здатний існувати поза рухом, то плентається бодай стурбованим свідком, треба того чи не треба.
Війна одгриміла. Світова війна закінчилася. Вона кожному остогидла, але більшість устигла забути. А я цій забудькуватій юрбі не можу пробачити і не знаходжу спокою. Я боюся того, що людям так швидко заступило розум і пам’ять. Це для мене рівнозначне появі можливості нової війни. Чи багато бракує? У березні в Тернополі на натовп кинули кінноту. Миколу легко поранили. Зажило, але схоже, що йому в те важко повірити, того кожний мій рубець навертає його на задуму. Христина в тюрмі. Більше двох тисяч політичних в’язнів.
Мою сотню підняли були по тривозі. Я її покинув перед Чортковом, а хлопці порозбігалися. Спасибі Іллі — кулемети привезли, а то б віддали мене де польового суду. У Заліссі повивішували гасла: «Заборонені суть продаж і споживання м’яса і м’ясних продуктів у середу і п’ятницю кожного тижня». Микола розповідає, що в Станіславі, де він був на робітничо-селянському з’їзді, - сипний тиф.
— А чого тобі раптом встрелило в голову? — питає Микола.
Я вже забув, що саме питав, і кажу навмання:
— Згадав.
Микола підозріло глипнув на мене:
— Тебе, Прокопику, не можна на самоті покидати.
– І правда.
— Ти не можеш, щоб не ускладнювати.
— Не можу.
— Обидва відчуваємо, що, зараз почнеться розмова вітру з банькою, і Микола пропонує:
— Я вже опікся. Ходи. За наші душі помолилися, можна поласувати свяченим.
Ми сходимо до села яром, щоб нас менше бачили, я тримаю в руці Миколину руку і в душі посміхаюсь: його недавно мало не побили.
Семена Задвірного і ще кількох сільських парубків виряджали в стрільці. Збирались у Задвірних. Мене спонукувала піти цікавість: що собі думають батьки, посилаючи синів на погибель?