— Що це, — казав коваль, — жодного лиха я за своє життя в очі не бачив! Хоч подивився б, яке там таке лихо на світі.
От і пішов коваль лиха шукати. Ішов, ішов, зайшов у дрімучий ліс; ніч близько, а ночувати ніде і їсти хочеться. Оглядається навсібіч і бачить: недалечко стоїть велика хата. Постукав — ніхто не відгукується; відчинив двері, зайшов — порожньо, недобре. Заліз коваль на піч і ліг спати не вечерявши.
Почав було вже засинати коваль, як двері відчинилися, і зайшла до хати ціла отара баранів, а за ними Лихо — баба величезна, страшна, з одним оком. Понюхало Лихо довкола і каже:
— Е, та в мене, певно, гості; буде мені, Лиху, чим поснідати: давненько я людського м’яса не їло.
Запалило Лихо скіпку і стягло коваля з печі, як малу дитину.
— Ласкаво прошу, нежданий гостю! Дякую, що завітав; певно, ти зголоднів і схуд, — і лапає Лихо коваля, чи гладкий, а в того від страху жижки тремтять.
— Ну, нічого робити, спершу повечеряймо, — каже Лихо.
Принесло велику в’язку дров, затопило піч, зарізало барана, розчинило і засмажило.
Сіли вечеряти. Лихо по чверті барана за раз до рота кладе, а ковалю шматок у горло не лізе, дарма що весь день нічого не їв. Питає Лихо в коваля:
— Хто ти такий, людино добра?
— Коваль.
— А що вмієш кувати?
— Та все вмію.
— Викуй мені око!
— Добре, — каже коваль, — та чи є в тебе мотузка? Треба тебе зв’язати, бо ти не дасися; я б тобі вкував око.
Лихо принесло дві мотузки: одну грубу, а іншу тоншу. Коваль узяв тоншу мотузку, узяв Лихо та й каже:
— Ану, бабцю, покрутися!
Покрутилося Лихо і порвало мотузку.
Тоді коваль узяв уже грубу мотузку, скрутив бабцю добряче.
— Ану, тепер покрутися!
Покрутилося Лихо і не розірвало мотузок.
Тоді коваль знайшов у хаті залізний шворінь[5], розжарив його в печі добіла, поставив Лиху на самісіньке око, на здорове, та як ударить по шворню молотом — так око тільки й зашипіло. Повернулося Лихо, розірвало всі мотузки, схопилося як навіжене, сіло на поріг і крикнуло:
— Добре ж, негіднику! Тепер ти не втечеш од мене!
Ще більше злякався коваль, сидить у кутку ні живий ні мертвий; так усю ніч і просидів, дарма що спати хотілося. Уранці стало Лихо випускати баранів на пашу, та все по одному: помацає, чи справді баран, ухопить за спину і викине за двері. Коваль вивернув свого кожуха вовною назовні, одягнув рукави і пішов навкарачки. Лихо помацало: відчуває — баран; схопило коваля за спину і викинуло з хати.
Підхопився коваль, перехрестився і ноги в руки. Прибіг додому, знайомі його питають:
— Чого це ти посивів?
— У Лиха переночував, — каже коваль. — Знаю я тепер, що таке лихо: і їсти хочеться, та не їси, і спати хочеться, та не спиш.
Мар’я Морівна
В далекому краї, у якійсь державі жив собі Іван-царевич. У нього було три сестри: одна Мар’я-царівна, друга Ольга-царівна, третя Ганна-царівна. Батько й мати у них померли; помираючи, вони синові наказували:
— Хто перший до твоїх сестер свататиметься, за того й віддавай — при собі не тримай довго!
Царевич поховав батьків і з горя пішов із сестрами в зелений сад погуляти. Раптом найшла на небо хмара чорна, почалася гроза страшенна.
— Ходімо, сестроньки, додому! — каже Іван-царевич.
Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розкололася стеля, і залетів до них у світлицю ясний сокіл. Ударився сокіл об підлогу, зробився добрим молодцем і каже:
— Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я ходив гостем, а тепер прийшов сватом; хочу в тебе сестроньку Мар’ю-царівну посватати.
— Якщо до душі ти сестроньці, я її не тримаю — хай іде з Богом!
Мар’я-царівна погодилась; сокіл одружився і забрав її до свого царства.
Минають дні за днями, години біжать за годинами — цілий рік промайнув; пішов Іван-царевич з двома сестрами в зелений сад погуляти. Знову найшла хмара з бурею, з блискавкою.
— Ходімте, сестроньки, додому! — каже царевич.
Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розпався дах, розкололася стеля і залетів орел. Ударився орел об підлогу і зробився добрим молодцем:
— Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом.
І посватав Ольгу-царівну.
Відповідає Іван-царевич:
— Якщо до душі ти Ользі-царівні, то нехай за тебе йде; я її не неволю.
Ольга-царівна погодилась і вийшла за орла заміж; орел підхопив її і забрав до свого царства.
Минув іще рік; каже Іван-царевич своїй молодшій сестрі:
— Ходімо в зелений сад погуляти!